Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стівен Кінг

не звертав уваги. Тепер присутність живої сили в гроті оприявнилася ще дужче – він відчував, як вона щипає йому шкіру, дрижить у нього в носі й очах, вириває йому волосся з голови, – але двері залишалися зачиненими. Він ще міцніше вчепився в руки Роланда і Каллагена, зосереджуючись на дверях пожежної частини, дверях поліцейського відділку, дверях кабінету директора в Пайпері, навіть на читаній колись ним книжці фантастики, яка називалася «Двері у літо». Запах у печері – важка пліснява, старі кістки й віддалені протяги – раптом здався йому вельми сильним. Його охопило те розкішне, полум’яне відчуття впевненості. «Зараз, ось зараз вони відкриються, я знаю, буде так». Проте двері залишалися зачиненими. А ще він відчув тепер інший запах. Не печерний, а трохи з металевим присмаком – запах власного поту, що котився йому по обличчю.

– Хенчику, нічого не виходить. Гадаю, я не…

– Ба ні, поки ще рано – і не вважай, ніби ти мусиш усе зробити сам-один, хлопче. Відчуй дещо між собою й дверима… щось на кшталт гачка… або шпильки… – З цими словами Хенчик кивнув тому з манні, котрий очолював групу підкріплення. – Гедроне, стань наперед. Тонні, поклади руки на плечі Гедрону. Люїсе, тримай за плечі Тонні. І разом! Робіть!

Вервечка манні посунулась уперед. Здивовано гавкнув Юк.

– Відчуй, хлопче! Відчуй той гачок! Він між тобою й дверима! Відчуй його!

Джейк потягнувся думкою вперед, і тієї ж миті в його уяві стався потужний вибух такої яскравості, що аж лячно, – це перевершувало найвиразніші сновидіння. Він побачив П’яту авеню між Сорок восьмою і Шістдесятою вулицями («Дванадцять кварталів, де кожного січня розчиняється мій різдвяний бонус», – полюбляв бурчати його батько). Він побачив там геть усі двері, по обидва боки вулиці, вони всі разом відчинилися. «Фенді»! «Тіффані»! «Бергдорф Гудмен»! «Картьє»! «Книги Даблдей»! «Шеррі-Нідерланд-готель»! Він побачив безкінечний коридор з покритою коричневим лінолеумом підлогою і зрозумів, що це десь у Пентагоні. Він побачив двері. Він побачив щонайменше тисячу дверей, які відчинилися всі одночасно, утворивши ураганний протяг.

Проте ті двері, що стояли перед ним, єдині, які мали значення, залишалися зачиненими.

Авжеж, але…

Вони вже почали деренчати в одвірку. Він це ясно почув.

– Давай, хлопчику! – просичав крізь зціплені зуби Едді. – Якщо не зможеш відчинити, вибий їх к чортам!

– Допоможіть! – гукнув Джейк. – Допоможіть же мені, чорти б їх ухопили! Всі разом!

Здавалося, що потужність сили в печері подвоїлася. Здавалося, дзижчала, вібруючи, вже кожна кісточка у Джейковому черепі. У нього стукотіли зуби. Піт заливав очі, туманячи зір. Він побачив, як Хенчик киває комусь позаду себе: там Гедрон. А за Гедроном Тонні. А позаду Тонні всі решта, вервечка їх в’ється з печери униз вздовж стежки на тридцять футів.

– Тримайся, хлопче, – промовив Хенчик.

Гедрон прослизнув рукою Джейку під сорочку і вхопив його за ремінь джинсів.

Замість відсмикування Джейк відчув поштовх. Щось у його голові ринуло вперед, і на мить він побачив, як розчахнулися всі двері тисячі тисяч світів, утворивши такий потужний протяг, що той, либонь, міг задути й сонце.

А тоді щось його зупинило. Щось там було… щось просто перед самими дверима.

– Гачок! Це ж гачок!

Він накинувся на нього так, ніби його розум і життєва сила перетворилися на якусь петлю. У той же час він відчував, як Гедрон і решта відтягують його назад. Раптом вихопився біль, немислимий, здавалося, він роздере його на шматки. Накотило відчуття, ніби його щось виїдає зсередини, ніби хтось кільцями вимотує з нього кишки. І це безперестанне, маніакальне дзижчання у вухах і глибоко в мозку.

Він хотів заволати: «Ні, перестаньте, пустіть, я вже не можу!» – і не зміг. Він хотів заридати і почув себе, але ридання звучали лише у нього в голові. Господи, він у пастці. Потрапив на гачок, піймався, і тепер його роздирає навпіл.

Одна істота таки почула його крик. Ошаленіло гавкаючи, вихопився наперед Юк. І тієї ж миті просто перед носом Джейка з електродуговим шипінням прочинилися Незнайдені Двері.

– Лицезрійте! – заволав Хенчик грізним і водночас піднесеним голосом. – Лицезрійте, двері відчиняються! Обер-сам-каммен!! Кан-та, кан-кавар-кавар-каммен! Обер-кан-тах!

Озвалися решта манні, але на той час Джейка Чемберза вже відірвало від Роланда праворуч. На той час він уже полетів, але не сам.

Разом з ним летів отець Каллаген.

ВІСІМ

Едді почув звуки Нью-Йорка, впізнав запах Нью-Йорка і встиг зрозуміти, що відбувається. Це й було найгіршим: усвідомлювати, що все полетіло шкереберть проти того, на що сподівався, він міг, а на щось вплинути – аж ніяк.

Побачив, як Джейка висмикнуло з кола; відчув, як рука Каллагена вирвалася з його руки; побачив, як їх обох підняло в повітря і вони, мов пара якихось сраних акробатів, закрутилися в сальто-мортале в бік дверей. Щось волохате зі скаженим дзявкотом промайнуло йому повз щоку. Це був Юк: вуха закладені назад, очі ніби ось-ось вискочать.

Понад те Едді зрозумів, що й сам він випустив руку Кантаба, що його теж тягне до дверей – його дверей, його міста, в якому десь загубилася його вагітна дружина. І водночас він усвідомлював (дуже гостро), що невидима рука відштовхує його назад, і чув голос, що мовить без слів. Почуте було жахливішим за все, що можливо промовити словами. На слова зазвичай знаходяться контраргументи. А тут було лише неартикульоване заперечення, і йому було зрозуміло, що надійшло воно від самої Темної вежі.

Джейк з Каллагеном помчали, як револьверні кулі: їх вистрелило у темряву, заповнену екзотичними звуками людних вулиць і автомобільними гудками. Звіддаля, проте чітко, як чуються ті голоси, що промовляють до нас уві снах, Едді почув настирливу, екстатичну декламацію вуличного проповідника: «Хвалімо Гооспода, братове, бо це добре, хвалімо Гооспода на Другій авеню, хвалімо Гооспода на Б-авеню, хвалімо Гооспода у Бронксі, хвалімо Гооспода, хвалімо Гооспода-Бомбу, хвалімо Го-оспода!» Голос звичайного нью-йоркського божевільного, яких ним було чуто-перечуто, а на серці в Едді від цього голосу стало млосно. Він ще побачив, як, мов підхоплений з-посеред вулиці вихором від швидкої машини шмат газети, шугонув у двері Юк, а тоді двері різко гойднулися і захряснулись, так грюкнувши, що він аж очі заплющив від пориву вітру, що дмухнув йому в обличчя смородом кістяного пилу і гнилизни цієї печери.

Не встиг він оскаженіло вилаятись від образи, як двері знову розчахнулися. Цього разу його засліпило світлом сонячного дня, наповненого співом птахів. Він почув запах сосен і віддалений звук вихлопу великої вантажівки. Нараз