Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

— Ти телепень, — кинув Вільям.

— Сам ти телепень! — повернув йому Том.

Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити.

— На кого ж першого сідати? — спитав голос.

— Краще спершу сідати на останнього, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око.

Йому здалося, що питав Том.

— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том. — Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?

— Той, що в жовтих панчохах, — сказав Берт.

— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.

— Я добре пам'ятаю: жовті панчохи, — наполягав Берт.

— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.

— То чого ж ти казав: “сірі”? — спитав Берт.

— Я цього не казав. Це Том!

— Ні, я не казав! — обурився Том. — Це ти сказав!

— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.

— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.

— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том. — Скоро минає ніч, незабаром світанок.

Берімося до діла!

— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них, — адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.

— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.

І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.

Потім Гандальф порозв'язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.

— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.

— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою, — заперечив Гандальф. — Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!

Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам'яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.

— Може, ось це знадобиться? — спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися. — Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.

І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.

— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.

Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на тролів, — чи не знятої з нещасних жертв — і поміж усього того було й, кілька мечів різного виробу, розміру й форми.

Особливо вбирали очі два з них — своїми чудовими піхвами, руків'ями в самоцвітах.

Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта — короткий меч.

— З вигляду це добрі леза, — мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи. — Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися.

— Ходімо звідси — з цього жахливого смороду! — запропонував Філі.

Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища.

Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора.

Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх — заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.

— Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? — звернувся Торін до Гандальфа, порівнявшися з ним.

— Глянути, що там попереду, — відказав чарівник.

— Що ж привело вас назад в останню мить?

— Оглянувся назад.

— Авжеж! — вигукнув Торін. — Та чи не могли б ви ясніше висловитися?

— Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.

— А де це? — втрутився Більбо.

— Не перебивай! — сказав Гандальф. — За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи