Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник
— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.
— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..
— Так.
— Він розповідав мені.
— Хто він?
— Ягу.
— Не розумію.
— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?
— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…
— Вогняний вихор, — сказала черниця.
— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.
— А потім — тут…
— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.
— Що ви сказали?
— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?
— В Києві. Адже це Київ?
— Так то так. Але ж не той Київ.
— А який же? — насторожилася Галя.
— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?
— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…
— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..
— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?
— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…
— А він? Він як бачив себе?
— Меркурієм. Космослідчим.
— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!
— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.
— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…
— Ким?
— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.
— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.
— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.
— Навіщо ми їм?
— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?
— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…
— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.
— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?
Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.
— Невже ще й досі ченці є?
— Дайте спокій людям. То артисти!
— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!
— І міліція охороняє. Оточили весь сад.
— Важнецький, певно, фільм!
— Історичний!
Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.
— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!
Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:
— А що як не вийде?..
— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…
Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.
Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:
— Григоре, Лавра!..
— Що?
— Зникла!
Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.
— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…
— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…
Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив
