Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник
Коля дуже цікавився археологією. Здавна мріяв про підземелля, де можна знайти пожовклі манускрипти, зброю або знаряддя праці кам’яного віку. А тут такий випадок. Хлопець чекав учителя природознавства. Але він кудись поїхав. І надовго. Вирішив починати розкопки самостійно. Попросив Васька Гриба, щоб той допоміг. Але товариш відмовився. Сказав, що читає новий детектив, де страшенно ловкі шпигуни, і що це незрівнянно цікавіше, ніж ритися у якихось прадавніх льохах. Може, там стояли діжки з квашеною капустою. Коля гнівався. Егоїст, а не товариш. Нічого не тямить. Може, й справді діжки з капустою, а може, якась іржава підкова! Може, зотлілий рукопис! Яке це має значення? Ті знахідки розкриють перед ученими нову сторінку минулого.
— І охота тобі длушпатися в глині? — іронізував Васько. — Дочекаємося початку навчального року, приїде наш механізатор, попросимо екскаватор, розкриємо твою печеру за півгодини.
«Невіглас», — зітхнув Коля.
На світанку він вирушив до Дніпра. Захопив з собою лопату й кайло. Небо було кришталево чисте. Легко, радісно.
Півдня хлопець розкопував кручу. Нарешті очистив мур. Тепер можна розбирати стінку.
Постукав держаком лопати. Глухо загуло. Хлопець вдоволено посміхнувся. Будуть знахідки! Стародавні мечі, гетьманська булава або скіфський вінець! А може, древні грамоти? Пергаменти, ще не відомі науці.
Всю цеглу склав осторонь. Опустився на коліна, трохи проповз у печеру. Звідти повіяло чимось неприємним. Ну що ж, все’дно треба лізти.
Коля освітив ліхтариком криївку. Де-не-де звисали пагіння грибків, по стінах біля входу — цвіль. У кутку щось темніло. Коля обережно наблизився туди.
Що? Невже людина?
Так. Вона лежить на купі зотлілого сіна. Одягнена в якесь лахміття. Мертва. Та раптом в промені ліхтарика у мерця ледь помітно затріпотіли вії. Почулося зітхання.
Колю пройняв острах. Він хутко поповз назад. Вискочив з льоху. Як приємно на просторі! Над рікою з сизої тучі спалахнула сліпуча блискавиця. Загуркотів грім.
Хлопець замислився. Що ж діяти? Когось би покликати на поміч. Людина жива! Може, летаргія? Надзвичайно цікаво для науки. Живий свідок минулого…
Коля заглянув в отвір. Не хотілося знову лізти.
Та в цю мить у глибині печери зашаруділо. Ожив… Іде!
Перед хлопцем з’явилася висока чорна постать. Темне лахміття сповзало з неї, клаптями спадало на землю. Видно кістляві жовті руки, коричневе сухе обличчя, запалі очі під густими бровами. Чорна борода звисала аж до пояса. Примружені, мов щілинки, очі дивилися на Дніпро. Почувся скрипучий голос:
— Небесні врата!
Коля теж глянув туди, куди дивився гість із підземелля. Знову на небі блиснуло. Прокотився багатолункий грім.
— Чую твій голос, господи! — радісно сказав незнайомець. — Удостоївся я наблизитися до врат твоїх!
Хлопець здивовано дивився на нього. Про що той говорить? Та ось гість з минулого побачив Колю. В очах його заблищали іскорки. На вузьких губах усмішка. Приклав руки до висохлих грудей, похитнувся.
— Ангел господній… — Прошепотів незнайомець і впав. Коля кинувся до нього. Невже помер?
Припав до серця. Живий! Серце б’ється. Певно, від різкої зміни умов людина знепритомніла. Треба його негайно забрати до амбулаторії. Чи є там хтось?
Хлопець чимдуж кинувся до інтернату.
Стугоніли громи. Луна котилася, потрясаючи основи Всесвіту. В загравах планетних пожеж летіли над Землею ангели, сурмили і метали вниз блискавиці, вражаючи грішників. Клекотіла розпечена лава, котилася степами, лісами, долинами, знищувала села, міста.
Василій, ще не розплющивши очей, уже бачив картини страшного суду. І боявся підвестись, стати свідком великої божої кари. Відчув, як його ніби кудись несуть, обмивають. Вода лилася на змучене тіло, чулися незнайомі приємні запахи. Як чудово, як легко! Певно, ангели обмивають його гріхи, курять фіміам, щоб приготувати Василія для суду. Почулися голоси. Говорили щось незрозуміле.
— Ну, Коля, тепер все гаразд. Житиме! Функції всіх органів відновлені. їсти — лише компоти, соки. Поки що. Винятковий випадок. Глянь — лахміття цілком зотліло. Не здивуюся, якщо він пролежав сотню років. По-моєму, тут явище спонтанного анабіозу, штучна летаргія.
— А що з ним робити, коли прокинеться?
— Не знаю. Поговори з ним. Заспокой. Нехай лишається поки що тут, у планетарії. Простір заспокоює. Ввімкни магнітофон. Найкраще Баха. На психіку діє цілюще. А я побіжу, знайду лікаря. Тут потрібен психіатр, психолог.
Голоси завмерли, настала тиша. Потім попливла мелодія. Вона сповнювала свідомість Василія радістю, хвилювала серце величною таємничістю.
«Ангельські хори, — подумав Василій. — Славлять Господа. О Боже, слава тобі, слава тобі!»
Він розплющив очі, зітхнув. Прямо перед ним зоряне небо. На ньому летіли на білосніжних крилах постаті ангелів, простягаючи руки вгору. Крила були непорушні, ангели теж. Намальовані вони, чи що? Це, напевно, Божий храм десь у раю.
Василій опустив очі. На кулі стояла висока жінка, підіймаючи в небо смолоскип, який горів блакитним вогнем. Навколо жінки багато людей, які так само тримають розмаїті вогні — сині, жовті, червоні, рожеві, зелені.
Ті люди йшли спіраллю, піднімаючись все вище й вище до неба. Обличчя їхні натхненні, радісні. З’явилася постать юнака в білому легкому вбранні. Це той самий отрок, що зустрів його при воскресінні.
— Ангел, — слабим голосом озвався Василій.
— Моє ім’я Коля, — сказав хлопець.
— Коля, — повторив воскреслий. — Миколай. Є таке ангельське ім’я. Де це я?
— Наш планетарій. Ще ми звемо його Храм Краси.
— Храм? — радісно скрикнув Василій, зводячись на лікті. — Божий храм?
— Храм Краси, — м’яко поправив Коля, всміхаючись. — Тут ми дивимося зоряне небо, збираємось для співу, експонуємо картини, слухаємо музикантів, учених. Потім ви про все довідаєтесь.
— Не второпаю, отроче, про що мовиш, — неспокійно сказав Василій, оглядаючись. — Храм Краси? А де ж Агнець?
