Жахослов - Стівен Джонс

– А темна кімната для проявлення фотографій у вашій сумці теж є? – нервово спитала я. Ми стояли прямісінько під вікном, у якому, здавалося, ворушилися жалюзі. Прохід між будинками тягнувся аж до сусіднього кварталу – хай би хто жив у цьому будинку, він напевне бачив усіх, хто ходив цією стежкою.

– Так, лише кондиціонера бракує. Потримаєш, гаразд? – Вона тицьнула мені в руки сумочку, зробила ще кілька знімків і рушила далі, аби побачити зворотний бік будинку. Місце являло собою суцільні руїни, серед яких можна було розрізнити колишні меблі. Земельна ділянка була обгороджена високим дерев’яним парканом, що ховав від очей горілі, залиті піною гумові подушки й диванні подушечки, але запах, мабуть, стояв жахливий.

Міллі-Лу відійшла на кілька футів і зробила кілька швидких фотографій іншого двору.

– Значно менший дім, – сказала вона мені, повернувшись. – На одну родину, з дитячою гойдалкою, пісочницею і терасою для барбекю. Але, на щастя для них, вогонь не дістався далі їхнього паркану.

– Мабуть. – Я знову подивилася на вікно сусідського будинку. – Нам треба йти.

– Що ж ти за репортер такий.

Вона рушила назад до тротуару, і я поспішила слідом за нею. На цілих дві секунди я відчула полегшення, доки не з’ясувалося, що вона лише хоче обійти будинок з іншого боку.

Звідти ми змогли підійти до будівлі ближче. Я відчула в подуві вітру запах диму і згорілих речей, від людського майна лишилися тільки чорні згарки. І я подумала про крижані брили й уламки в контейнері моргу, які колись були людиною.

Вогонь не відігрів цього тіла, як і тіла старої жінки, не кажучи вже про те, щоб спалити їх. А тоді я згадала, що більшість людей гине в пожежах не від вогню: найчастіше вони помирають, наковтавшись диму, ще до того, як до них дійде вогонь. Брак кисню. Вони задихнулися.

Такою, на думку Дені Вашинґтон, була причина їхньої смерті? Неможливо. Вони ніяк не могли заледеніти так швидко, перш ніж були знайдені пожежниками…

Ні, могли. Це могла бути дія рідкого азоту. Я пригадала демонстрацію в хімічній лабораторії середньої школи, коли вчитель занурив квітку в рідкий азот, а потім впустив її на стіл. Ми всі ахнули, коли вона розлетілася, наче скло.

Утім, знадобилась би дуже велика ємність, щоб заморозити двох людей. Щось настільки велике, з усіма допоміжними приладами, не могло б згоріти безслідно. Поліція конче щось би знайшла, не кажучи про порожні контейнери від рідкого азоту. А якщо це і спричинило пожежу – великий, складний механізм, що перевантажив лінію і спричинив коротке замикання?

Я обернулася, щоби поділитися думками з Міллі-Лу і побачила, що вона пролізла крізь діру в дротяній загорожі та направляє свій довгий об’єктив на одне з вікон.

– Що ви робите? – пискнула я. – Міллі-Лу, повертайтеся сюди! Не можна перетинати поліційну огорожу! А то нас обох заарештують!

Не встигли слова злетіти з моїх губ, як до будинку, наче за командою, під’їхала патрульна поліційна машина. Двоє офіцерів, що вийшли звідти, були аж ніяк не в захваті.

Я досі трималася з правильного боку огорожі, тож подумала, що мене не заарештують. А тоді я збагнула, що стискаю в руках сумочку Міллі-Лу з усіма її сюрпризами. Чи існує така річ, як співучасть у проникненні на чужу територію? Допомога і сприяння недозволеній фотозйомці? Злочинна змова з метою перешкоджання поліціянтам? Які були настільки ж великими, наскільки й розлюченими.

– Мій бос, – промовила я, відчуваючи себе Іудою.

– Міллі-Лу, ви ж знаєте, що не можна заходити на місце злочину, – гукнув вищий із двох копів.

Вона озирнулася на них і подарувала їм найяскравішу у світі усмішку. – Я майже закінчила, Тоні. Як ся маєш, Ральфе?

– Серйозно, – сказав Тоні, і з його голосу було чути, що він не жартує. – Негайно, Міллі-Лу, або мені доведеться затримати вас.

– Еге ж, це ми ще подивимось. – Міллі-Лу саме робила знімок через вхідні двері.

– Я рахую до п’яти, – сказав Тоні, пролізаючи крізь діру в загорожі. – Один. Плюс чотири – п’ять, – трьома розмашистими кроками він підійшов до неї й швиденько випроводив її за межі ділянки.

– Та невже? І чого ви ніяк не заспокоїтесь? – промовила Міллі-Лу, відступаючи від нього з гримасою ображеної гідності. – І це після того, як ми стільки значили одне для одного!

– Облиште, – сумно промовив Тоні. – Я мав це зробити. Сусіди дивляться.

– Це Зона пильної сусідської уваги, – вставив другий коп, Ральф. – Вони завжди дивляться.

Вони чемно, але твердо вивели нас на тротуар. До своєї патрульної машини, подумала я, аби сусіди бачили, як нас забирають. Але натомість вони вручили нам штрафну квитанцію. Я була задоволена, доки не побачила суму.

– Все гаразд, мем? – зі стурбованим виглядом спитав Ральф. Він відчинив задні дверцята й посадив мене в машину. Тоні простягнув мені пляшку води, наполігши, щоб я випила – вода виявилася теплішою, ніж я сама, але я цього майже не помітила. Те, що Ральф назвав мене «мем», стривожило значно більше.

– З нею все гаразд, це лише шок від суми. – Міллі-Лу забрала в мене квитанцію і сховала у свою сумочку. – У цьому місті хабарництво завжди було джерелом скандалу. Не хвилюйся, Люсі, це за рахунок «Джонс». Ти поки що віддихайся, доки я побалакаю із цими двома чарівними стражами громадського порядку.

Я відчула таке полегшення, що мені стало млосно. Втім, я і так вже танула від спеки. Всередині поліційної машини було не прохолодніше, ніж зовні, та принаймні тепер я була не на сонці. Я відкинулася на сидінні, налила трохи води на долоню і плеснула собі на обличчя, не зважаючи, скільки крапель пролилося на сорочку. Я з радістю вилила би всю пляшку собі на голову, хіба що копи навряд чи схвалять, якщо я заллю їм заднє сидіння. Щоправда, будь-яка рідина миттєво перетвориться на пару.

За мить я озирнулася. Усі троє стояли перед машиною, заглиблені в розмову. От тільки говорили здебільшого копи, а Міллі-Лу уважно кивала і робила записи. Я бачила, що вони не сварять її, та, може, сусіди цього не бачили. Нарешті вона згорнула блокнот, цьомкнула кожного в щоку і поманила мене за собою.

Ми повернулися в центр. На той час я вже настільки спеклася, що була трохи розчарована, коли нарешті ми опинилися в бібліотеці замість моргу.

– Я точно не можу вам допомогти? – спитала я, коли Міллі-Лу проглядала одну бобіну мікрофільму за одною.

– Ні, просто і далі складай мені компанію, – бадьоро відповіла моя керівниця.