Зона покриття - Стівен Кінг

Клай кивнув:

— Я також знаю, що він міг вибратися звідти раніше, поки ми сиділи під замком, і піти дорогою, що веде на Ґерлейвіль. Одна зайшла аж туди, я бачив на власні очі. На шляху мені зустрічалися ще деякі з них. Та й вам теж.

— Не сперечайтеся з творчою натурою, так? — із сумом констатував Том.

— Так, — підтвердив Клай, — але хочу вас із Джорданом про щось попросити: ви не могли б вийти зі мною на хвилинку?

Том зітхнув.

— Чом би й ні?

17

Поки вони стояли біля фургончика, що належав компанії, яка займалася очисткою води, повз них пройшли кілька фонерів, і на обличчях у них був написаний вираз розгубленості й ніяковості. Клай, Том і Джордан не звернули на них уваги, і фонери вчинили так само. Лінія горизонту на північному заході поволі починала розгорятися червонясто-помаранчевим, бо полум'я з Кашвакамак-холу вже перекинулося на ліс, що підступав до його задньої стіни.

— Ніяких грандіозних прощань, — попередив Клай, удаючи, що не бачить сліз в очах у Джордана. — Я дуже сподіваюся побачити вас знову. Томе, візьми. — Він простягнув другові мобільний, за допомогою якого підірвав автобус. І Том взяв його. — Їдьте на північ. Дивіться на дисплей і перевіряйте, чи є сигнал. Якщо натрапите на дорожні рифи, залишайте свій транспорт і далі йдіть пішки, поки дорога знову не стане вільною, а там беріть іншу машину чи вантажівку. Можливо, у районі Ренджлі — раніше там плавали на човнах влітку, полювали восени і каталися на лижах взимку — на дисплеї телефону будуть риски сигналу. Але за межами цієї зони ви будете поза небезпекою, і можна буде, не боячись, подорожувати вдень.

— Уже можна, б'юся об заклад, — витираючи очі, мовив Джордан.

Клай кивнув.

— Можливо, ти й маєш рацію. Хай там як, будьте обережні. Коли проїдете близько ста миль на північ від Ренджлі, знайдіть якусь хатину, зробіть запаси і заляжте там на зиму. Ви ж розумієте, що станеться взимку з цими істотами?

— Якщо групова свідомість розпадеться і вони не полетять у вирій, то майже всі вимруть, — сказав Том. — Принаймні ті з них, що зараз перебувають північніше лінії Мейсона-Діксона[52].

— Думаю, так. Я поставив балончики з фарбою на середню стійку. Через кожні двадцять миль пишіть на дорозі Т-Дж-Д, великими гарними літерами. Зрозумів?

— Т-Дж-Д, — повторив Джордан. — Це означає «Том, Джордан, Ден і Деніз».

— Правильно. Напис робіть дуже великим і ставте стрілку, коли повертатимете на іншу дорогу. Якщо поїдете путівцем, пишіть на деревах, завжди з правого боку дороги. Туди я й дивитимусь. Збагнули?

— Завжди праворуч, — повторив Том. — Їдьмо разом, Клаю. Будь ласка.

— Ні. Не треба піддавати жару, бо мені й так боляче. Щоразу, коли вам доводитиметься міняти машину, залишайте її посеред дороги і пишіть на ній «Т-Дж-Д». Домовилися?»

— Домовилися, — кивнув Джордан. — Краще знайдіть нас.

— Обов'язково знайду. Деякий час світ буде небезпечним, але, звісно, не таким страшним, як раніше. Джордане, у мене до тебе одне питання.

— Яке?

— Якщо я раптом знайду Джонні і побачу, що він пройшов через їхній пункт навернення, і це найгірше, що з ним сталося, як мені бути?

Джордан вражено втупився у нього.

— Звідки мені це знати? Господи, Клаю! Тобто... ви що!

— Ти знав, що вони перезавантажуються, — сказав Клай.

— Я просто вгадав!

Але Клай знав: то був не просто здогад. А щось набагато цінніше. Крім того, він бачив, що Джордан виснажений і наляканий. Він опустився перед хлопчиком на коліно і взяв його за руку.

— Не бійся. Гірше йому вже не буде. Бог цьому свідок.

— Клаю, я... — Джордан перевів погляд на Тома. — Люди — не комп'ютери. Скажи йому це, Томе!

— Але комп'ютери схожі на людей, чи не так? — спитав Том. — Тому що ми створюємо все тільки за відомими зразками. Ти знав про перезавантаження і про хробака. Тож скажи йому, що думаєш з цього приводу. Мабуть, йому все одно не вдасться знайти сина. Якщо ж малий все-таки знайдеться... — Том знизав плечима. — Він уже це сказав. Навряд чи від цього дитині стане гірше.

Джордан міркував над Томовими словами, закусивши нижню губу. Він виглядав страшенно змученим, на сорочці були плями крові.

— Ви йдете? — покликав їх Ден.

— Ще одну хвилину, — озвався Том. І вже м'якше додав: — Давай, Джордане.

Джордан ще трохи помовчав. Потім подивився на Клая і почав:

— Вам буде потрібний ще один мобільний. Відвезіть сина туди, де є покриття...

Системна копія

1

Клай стояв посеред траси-160, у місці, куди в ясний сонячний день падала б тінь від щита, і дивився на задні вогні, поки вони не щезли з-перед очей. Він ніяк не міг позбутися думки, що більше не побачить Тома і Джордана (троянди в'януть, прошепотів його внутрішній голос), але не дозволив їй перерости у передчуття. Вони зустрілися вже двічі, і кажуть же люди, що Бог трійцю любить...

На нього налетів фонер, що проходив поряд. Обличчя цього чоловіка — першого потерпілого з ярмарку північних округів, котрого Клай побачив, — з одного боку було вкрите шаром закипілої крові. Клаю б зустрілися й інші, якби він не випереджав їх, тож він знову рушив на південь трасою-160. У нього не було жодної вагомої підстави вважати, що його син пішов на південь, але в душі ще жеврілася надія, що якісь залишки свідомості Джонні — давньої свідомості — підкажуть йому напрям, у якому лежить його дім. І до того ж цей напрям був добре відомий Клаю.

Приблизно за півмилі на південь від бічної дороги він зустрів іншого фонера, цього разу жінку, що швидкими кроками туди й назад мірила шосе, наче капітан — палубу свого судна. Вона так пильно подивилася на Клая, що той підвів руки, готовий до сутички в разі, якщо вона нападе.

Але цього не сталося.

— Хто упа-та? — спитала вона, а в його голові прозвучало чітке питання: Хто впав? Тату, хто впав?

— Не