Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

***

Людей були тисячі. Вони тулилися, як сардини в консервній банці, мало не сідаючи один одному на голову. Я не очікувала такого інтересу до нашого бою. Минулого разу було багато людей, але сьогодні здавалося, що стадіон трісне по швах.

Трохи заспокоївшись після розмови з Кіттероном, я все ще була розгублена. Рінка навіть обсмикнула мене кілька разів, коли, занурившись у свої думки, я пропускала щось важливе.

Я йшла проходом, що веде на арену, змушуючи себе зібратися. Намагалася не дивитися на всі боки, щоб не побачити якийсь гидкий плакат на свою адресу.

– Дивись, – підштовхнула мене Мадді, вказуючи на перший ряд.

Огородження, що відокремлює вболівальників від гравців, заіскрилося, як бенгальський вогонь. Ті, хто юрмилися в першому ряду, боязливо позадкували назад. Літера за буквою яскраве сяйво виводило фразу: «Крилова вперед!». Поблискувавши пару хвилин, напис зник. Зате тепло від цих слів зігріло мене всередині, захотілося дихати і… боротися.

Ми стояли на своїх місцях, як і наші суперники.

— Так і хочеться стерти ці усмішки з їхніх обличь, — сказала Мадді.

Я обернулася до неї, на грудях у неї висіли дивні намисто.

— Нове намисто?

Потворні сірі камені нагадували дрібний щебінь з протягнутою ниткою.

— Так. Тобі подобається? Мені провидиця сказала, що воно принесе перемогу, — надихнулася чоловічка.

— Ця та, яка порадила подарувати Каю браслет, що не знімається? — пожартувала Рінка. — Якщо вона, то варто змінити провидицю.

Мадді невдоволено надула губи.

— Вона мене ще жодного разу не підводила. Ось побачите – сьогодні ми переможемо!

Сигнал ознаменував початок бою. Небо з такою швидкістю затягли чорні хмари, що глядачі стривожено витріщалися на диво природи. Здійнявся сильний вітер.

Наш вогник небезпечно поглядав на всі боки, почуваючись некомфортно.

— Що це? — спитала Мадді через наші спини. Вона так само відповідала за збереження полум'я.

— Природна магія, — зловісно сказала Рінка. — І вона не моя...

Перед нами стояла знайома четвірка: два магіки, один з яких такий самий природний страж, як і Рінка. Саме завдяки йому нас окатило брудом минулого разу, адепт з павучими кінцівками та наг.

У першій битві вони виграли завдяки природній магії та павучим хитрощам. Які дари мали інші двоє, ніхто не знав — цю інформацію тримали у великому секреті.

Хмари згущалися під гуркіт грому. Блискавка тонкою ниткою вдарила за кілька метрів від нас, змушуючи стрепенутися.

Обличчя Рінки стало суворим. Вона розкинула руки убік і підняла вітер на битву з ворожою негодою. Її сила змусила суперників заметушитися. Велика чорна хмара з нашого боку заволокла другу частину арени. Хмара Рінка наступала. Вітер тріпав одяг, бив волоссям по обличчю. Серце зупинялося, коли блискавки розтинали простір по всій арені. З неба падали поодинокі краплі. Дощ починав наростати. Майже синхронно з обох хмар полилася вода.

Наш вогник злякано затремтів. Мадді зняла куртку і, стоячи над полум'ям, загороджувала його від вологи.

— Я не можу пробитися. Вони захищені амулетами, ментально мені їх не дістати.

— Значить, обійдемося без тебе… — сказала Рінка в цей момент, коли тонка нитка павутиння полетіла в її бік. Але Кай помітив атаку і збив фарви з ніг, потрапивши у пастку.

— Кай! — закричала Рінка.

Магік скрючився від болю і катався по землі — отруєне павутиння роз'їдало одяг та шкіру. Розплутуючи його, я обпалювала руки. Коли розірвала, магік уже затих і безцільно дивився на одну крапку.

— Що з ним? — спитала Мадді, промокла до кісток.

Я намацала пульс – слабкий.

— Він живий, але паралізований.

— Головне, що живе. Вони теж втратили бійця — павук стріляє павутинням лише раз. Тепер йому потрібно наново нарощувати хітин.

— Що це за чортівня? — сказала Мадді, не розгинаючись над турнірною кісткою.

Краплі дощу падали на землю і збиралися у величезну коричневу калюжу. Її поверхня коливалася, наче це захисний бар'єр і через нього в наш світ рветься якийсь монстр. Коли калюжа збільшилася втричі, з неї вискочив величезний грязьовий фантом ведмедя. Він загарчав так, що кров застигла у жилах.

— Дідько. Рінку, кидай свої хмари та блискавки, нас зараз зжеруть! —  закричала чоловічка.

— А погода? — спитала фарві.

— Я візьму її на себе, — сказала я.

Дощ втратив контроль, та полився з подвійною силою. Фантом потряс мокрою шерстю і помчав на нас. Рінка намагалася загнати його в пастку, перегороджуючи шлях скелями, але він вивертався. Зробивши хитрий маневр, вона обдурила хижака раптовою перепоною, змусивши відступити на кілька кроків назад і опинитися в оточенні щільних скель, що стали йому кліткою.

Ревівши нестямним виттям, ведмідь бився об стіни, але не міг їх подолати.

— Ти їх зробила, Рінка! — ми тріумфували над маленькою перемогою.