Магус - Володимир Костянтинович Пузій

Утім, із магусом — що станеться?…

2

Коли крадій це почув, зрадів, вхопився за місячний промінь, сім разів повторив чарівне слово і з розкинутими руками й ногами звалився через вікно до кімнати, спричинивши добрячий шум. Він лежав ледве живий на підлозі зі зламаними рукою і ногою. Коли здійнявся шум, господар запитав його про причину, наче не знав, що сталося. А крадій у відповідь: «Мене підвели чарівні слова». Господар схопив його й уранці повів на шибеницю.

Анонім. Про те, що пастиреві душ належить бути пильним (із «Римських діянь»)

— Я так і знав! — бухкає густий бас. — А то швендяв тут, удаючи з себе слідця, аякже, знаємо ми таких слідців, бачили на площі Акацій — як вони на шибениці витанцьовували! І вам, люб’язний, саме туди дорога, з вашим напарником. Про що обіцяю найближчим часом поклопотатися. Особисто простежу!

Це не чоловічок у зеленій курточці загрозами сипле. Дійсно, йому, із писклявим голоском та дрібним зростом, куди такими обіцянками розкидатися! Місце крикунові в шафовому ящику, де Фантин його і замкнув, щойно минулося перше заціпеніння, викликане пронизливим зойком.

Замкнув, на два оберти відмичку провернув, хмикнув, коли впевнився, що ящик зроблений на совість: верещи, хоч лопни, — ніхто тебе не почує. Принаймні — знадвору.

— Серван, — спокійно пояснив месер Оберто.

— Га? Який іще сервант?

— Не сервант — серван. Один із «дрібного народця». Шкодливий, крадійкуватий, полюбляє дратувати людей. Здатен змінювати вигляд, але кількість доступних видозмін обмежена. Відомі випадки співпраці з людьми.

— Гадаєте, домовимося з ним.

— Гадаю, із ним уже домовилися до нас, інші.

І тут з’явилися ті самі «інші», точніше — інший. Заплив просто через стіну — опасистий синьйор у вбранні, яке, як і в синьйора Аральдо Арігуччі, було в моді років двісті тому. А то й більше; коли там заснований рід Цинікуллі? Саме відтоді й належало рахувати, адже огрядний був привидом fundator’a цього роду.

Оглянув він бібліотеку, поправив широкополі свої рукавища і давай басити: «Я так і знав!» — і інше, вище згадане.

Шляхетно обурювався.

Довгесенько, Фантин уже втомився навприсядки сидіти: підлога ж холоднюща! Думав махнути на все рукою і накивати п’ятами, а магус нехай сам вислуховує, до нього ж переважно і звертаються.

Ні, диви-но, замовк нарешті гнівливий синьйор Як-До-Речі-Його-Звать, а месер Оберто навпаки, вирішив заговорити.

— Усе? — запитує. — Ви закінчили, синьйоре Бенедетто?

Привид очима повертів, брови кошлаті насупив, але мовчить, киває тільки суворо, мовляв, я закінчив, а от що ти скажеш, такий-розтакий?!

— Даремно галасуєте. Не на вашу це користь. Ви ж чудово розумієте — і що я — справжній законник, і що licentia в мене є, і повноваження, і що ваш нащадок до вже скоєного беззаконня встиг із переляку додати нових. І вам тому не так слід поводитися. Ви чекали на мене — я прийшов. Напад у даному разі навряд чи стане для вас найкращим способом захисту. Я би запропонував інше: розкажіть мені, що сталося на віллі тієї ночі, коли зникли персні.

— А чому ви вирішили, що я знаю?

— Не смішно, — веде месер Оберто. І судячи з тону, йому насправді не смішно, а нудно сперечатися із привидом. — Це синьйор Леандро міг не знати. Синьйор Граціадіо. Охорона на першому поверсі, прислуга, хто завгодно із живих. Але не ви. Отже?

Синьйор Бенедетто скоса зиркає на Лезо Монети, який все ще сидить біля шафи.

— Нехай випустить малого, — цідить крізь зуби. — І, до речі, месере, ви довіряєте своєму… компаньйонові?

— Це уже мій клопіт. — Магус обертається до Фантина. — Відчини дверцята. — І знову до привида: — А своєму «малому» ви довіряєте?

Синьйор Бенедетто набирає поважної пози «мене образили, але я вище цього!» і промовляє:

— Тепер і для вас це не має значення. До того ж, саме Малімор якоюсь мірою є свідком того, що сталося.

Серван, скуйовджений, але не скорений, якраз визирає із шафи.

— Синьйоре Бенедетто?

— Давай, малий, розкажи месерові, що сталося із перснями.

— Я ж просив вас! — ображається Малімор. — Стільки разів просив не називати мене малим!

Фантин чомусь відчуває симпатію до сервана. А той бурчить далі:

— І що мені розповідати? Ви самі все знаєте краще за мене, — і кидає пустотливий погляд на синьйора Бенедетто. — Молодий Граціадіо нічим не відрізняється від свого татуся, це в них, хе-хе, спадкове! Ну, я гостював у приятелів в Нижньому, вони мені дещо повідали. Я вирішив, аби по справедливості. Як краще хотів! А ви потім накинулися: «Що накоїв! Честь родини!», те, се. Можна подумати, я їх поцупив! Можна подумати, я накоїв, а не нащадок ваш дорогоцінний! Можна подумати…

— Думати раніше треба було! — гримає синьйор Бенедетто. — Теж мені, доброзичливець знайшовся! Нікому від твоєї доброти краще не стало, а от гірше — багатьом!

— Панове, — втручається магус. — Давайте по порядку. Те, що персні не викрадено, я зрозумів одразу: їх просто не могли викрасти, якщо на віллі був привид, — месер Оберто вклоняється синьйорові Бенедетто. — Точніше, мізерний шанс, що з’явився геніальний і неймовірно вдачливий крадій… такий шанс існував, але кращий із «вілланів» на цьому узбережжі тільки збирався навідатися сюди. До речі, панове, познайомтеся із Фантином.

— Добривечір, — киває Лезо Монети. Він сидить на підлозі, так і не знявши маски, і з неприхованою цікавістю слухає магуса. Оце хитрюга, відпочатку знав, що тут сталося, а дурив голову якимись «відтвореннями ситуації»!

— Отже, — продовжує месер Оберто, перетинаючи кімнату і вказуючи на шафу із порожнім ящиком, — ми дійшли висновку, що теоретично талановитий «віллан» міг забратися в бібліотеку і винести персні. Але він би напевне привернув увагу, якщо не охоронців, то вашу, синьйоре Бенедетто. І якщо коштовності залишили дім без переполоху, зроблено це було кимось із тутешніх пожильців: чи господарями, чи пуерулі. У першому випадку господарі не викликали б магуса. Виходить, персні винесли сервани, або массаріолі, або інші «дрібні». Знову ж, причин такого вчинку могло бути кілька, скажімо, звичайні для серванів пустощі: через вадливість приховали, щоб позлити. Але коли минуло стільки часу і персні не знайшлися, а синьйор Леандро насмілився порушити закони і використав у приватних цілях міську сторожу, я зрозумів, що справа не у пустотливості «дрібного народця». Тепер я не мав сумніву, куди і навіщо потрапили персні, я тільки не міг з’ясувати, хто саме ними тепер володіє.

— Уявіть, ми теж! — бурмоче собі під примарний ніс засновник роду Цинікуллі. — Більше того, ми хотіли б, якщо можливо, найняти вас, аби з’ясувати це. Леандро накоїв лиха, що є то є, але тепер я його напоумив, і він