Шалений Роберт - Діана Вінн Джонс

- Е, можливо просто тинейджери бавилися, — винувато сказала Хізер та додала чіпсів та попкорну в її купу їжі.

- Мабуть, — сказала місіс Міммз, — або люди вигадали, так само як новий гід, який клявся твоєму татові, що вся підлога Довгої Галереї була вкрита послідом овець. Овець, сказала я йому. Тут поруч не було овець майже п’ятдесят років! Наступне, сказала я йому, що ти мені будеш розповідати, буде, те, що ти бачив Шаленого Роберта, повсталого з його могили, скарби і все інше!

Хізер відчула, що її обличчя стало дуже гарячим. Знаючи, що воно має бути яскраво-червоним, вона взяла пластикову сумку з написом «ВІДВІДАЙТЕ КАСТЕЛМАЙН» та схилилась над нею, поки засовувала свою купу їжі всередину.

- Ви, мабуть, усе знаєте про Шаленого Роберта, — запитала вона.

- Не більше ніж більшість людей у містечку, — сказала місіс Міммз. — Я живу тут лише половину свого життя, врешті-решт. Якщо ти хочеш дізнатися щось про цю стару історію, то запитай свою подругу Джанін. Її пращури жили тут сторіччями. Навіщо тобі стільки їжі, Хізер, хотіла б я знати?

- Наш холодильник порожній, — сказала Хізер, — А я не багато їла в обід.

- І ти поводишся дивно, як і решта! — мовила місіс Міммз. — Ти не повіриш який дивний дзвінок нещодавно був від місіс МакМанус. Я не дуже люблю цю жінку, але краще ми з містером Міммзом, по дорозі додому, зазирнемо до неї, чи вона у порядку. Верещала як божевільна — я не думаю, що можу дати тобі більше однієї бляшанки «Коли», Хізер.

Хізер взяла пакети кексів, кока-колу та кинулася до вежі, притискаючи сумку до себе. Вона дуже зраділа, побачивши, що Роберт все ще сидів тут, із тугою дивлячись на Сонце, що вилазило з-за вежі хмар униз, до пагорбів. Він посміхнувся Хізер, коли та, задихаючись, піднялась сходами нагору, та кивнув у бік краєвиду.

- Не кажіть мені, що — мовив він. — це більше не землі Кастелмайну. Так?

- Лише будинок зостався, — сказала Хізер. На більше в неї не вистачило дихання.

Роберт простягнув руку у напрямку зеленого ландшафту. Хізер зрозуміла, що не в змозі навіть дихати. Вона подумала, що точно зараз отримає серцевий напад.

- В мої часи, — сказав Роберт, — все, що було видно з вершини цієї вежі, було землями Кастелмайну. — Він поклав руку назад, на коліно. — Якщо я й зроблю їх моїми, це не триватиме довго, — мовив він сумно. — Де їжа, яку ви обіцяли?

- Ось, — задихаючись промовила Хізер. Зараз в неї не вистачало дихання від полегшення.

Роберт посміхнувся цілком щиро.

- Моєму голоду триста п’ятдесят років. Я почуваюсь, ніби порожня діжка для дощової води, — сказав він.

Хізер довелося піти, як тільки вона віддала йому сумку із їжею, бо вона боялася, бути замкненою в старому замку, коли тато, завершуючи обхід із ключами, повернеться сюди. Вона сказала собі, що це означатиме, що Роберта благополучно замкнули у вежі, де немає кого перетворювати у овець або собак, принаймні до завтрашнього ранку. Проблема була лише у тому, що вона у це не вірила. Вона була абсолютно певна — Роберт може легко висадити у повітря зачинені двері, якщо захоче. Або якщо він захоче залишитися на вежі, він, ймовірно, може насилати магію звідти. Хізер лише сподівалась, що він вирішить бути смирним, поки вона не переговорить із татом. Здається, він вірив, що вона це зробить. І це була ще одна причина, через яку Хізер відчувала незручність, так як вона все ще не мала жодного уявлення що скаже татові.

Однак, на даний момент, вона найбільше хотіла побачити маму. Висліджування мами зайняло трохи часу. Вона знайшла її, нарешті, в маленькій кухні, за приготуванням вечері. Хізер одразу ж почала допомагати, навіть без прохань, так що вона могла наглядати за мамою.

Мама виглядала, ніби нормально, але час від часу кидала стривожені погляди на посох пастуха, який стояв у кутку. Час від часу вона розгублено казала:

- Ще ж лише початок сезону, зарано, щоб перепрацювати. Чи не захворіла я чимось.

Кожного разу Хізер швидко і твердо казала:

- Звичайно, ні. З тобою усе нормально.

- Ти зараз дуже добра, — нарешті сказала мама. — Якою дорослою та уважною ти стаєш, Хізер.

Хізер зрозуміла, що її обличчя знову запалало. Це все було через Роберта. Коли вона думала про нього, то, майже, почувалась матір’ю — матір’ю неслухняного маленького хлопчика, який вивалює на підлогу їжу у супермаркеті, а мати повинна за це платити.

- Картопля вже майже готова, — сказала вона, щоб відволіктися. — Коли буде готова вечеря? Я вже не можу дочекатися.

Це була правда. Після лише одного сандвіча на обід, Хізер умирала з голоду. Полуницею не наїжся.

- Вже не довго, — відповіла мама. — Я теж люблю вечеряти. Це лише єдина нагода за день стати справжньою родиною. Ти можеш піти подзвонити у дзвоник, щоб покликати тата, поки я поставлю на стіл м'ясо.

Коли вечеря була на столі, Хізер накинулась на неї так, ніби це вона не їла 350 років. Але вона знала, що повинна поговорити із татом про Роберта. Тож, як тільки вона відчула, що трохи втамувала голод, почала зі слів:

- Тату, ти ж знаєш всю історію Кастелмайну, чи не так?

- Дещо читав, це правда, — визнав тато. — А що?

- А ти читав про когось, кого звали Роберт Толлер? — запитала Хізер. — Хто жив, десь років триста п’ятдесят тому?

Так, ніби це було сигналом, кухня трохи нахилилась а ложки на столі застукали. Мама приклала руку до голови. Хізер нервово підстрибнула. На мить вона подумала, чи