Спадок Баби Яги - Анітка Санніфео

Звірившись ще раз з Гугл картою я остаточно впевнилася в тому, що я або заблукала, або...

Втім, сама винна. Одразу ж було зрозуміло, що той лист з оголошенням звичайнісінький спам! І чому тільки поперлася в таку далечінь?! Чому повірила? І сама не знаю. Просто відчула, що маю сюди поїхати.

Я ще раз оглянулася, сховала телефон в кишеню та пішла назад, в бік траси, де залишила свою автівку. Треба просто прийняти власну наївність та більше ніколи не вірити сумнівним оголошенням!

Вперше дивний лист прийшов мені на email ще тиждень тому, пізно ввечері. Я вже лягала спати, коли телефон озвався характерним звуком вхідного повідомлення.

«Аукціон! Продається старий будинок... Стартова ціна $1. Будинок продається наосліп, як є, ви не побачите його зсередини, допоки не сплатите вартість. Запрошуємо взяти участь в нашому аукціоні! Можливо, саме ви станете власником скарбу, що захований всередині!»

«Фігня якась», – подумала я, відправила лист у кошик та відклала телефон.

Зранку я знову виявила на пошті вхідне повідомлення з тим самим змістом. Ба, більше, такий саме лист, але вже у звичайному білому конверті, чекав на мене у поштовій скриньці моєї квартири. І навіть моє ім'я зазначено! Зовсім ці спамери знахабніли!

Зрозуміло, що я викинула й цей лист. Але, думаєте, на цьому все? Та де там! Епопея з листами продовжувалася весь тиждень! Мене буквально завалили ними. Я вже й блокувала відправників, й пароль від gmail про всяк випадок змінила... Але кожного дня я отримувала той самий лист знову й знову.

Сьогодні зранку я отримала черговий лист, де великими літерами було зазначено:

«ОСТАННІЙ ШАНС! Будинок за $1...».

Якась невідома сила просто змусила мене сісти в машину та поїхати за 100 км від міста у сільську місцевість, де був розташований той самий будинок.

Тільки от окрім лісу ніякого села тут не було видно. Чи то координати в листі хибні, чи дійсно розводняк на лоха, на який я повелася – окрім мене придбати старий будинок у місцевості, що розташована на краю світу, не було.

– Ніколи більше на подібне не поведуся! – запевняла саму себе, аж раптом помітила стежку, що йшла праворуч. Я могла заприсягтися, що ще хвилину тому її не було!

Цікавість взяла гору. Доволі широка стежка вела мене зовсім не на трасу, а в східну частину ліса. Не встигла я пройти й пари десятків метрів, як прямо з-під землі виріс камінь. Я озирнулася назад, а за моєю спиною замість стежки стоять високі дерева.

– Що за чортівня! – скрикнула я.

Паніка наростала з кожною хвилиною. Навколо стояла дзвінка тиша. Ні души навколо. Навіть співу пташок не чути. Небо затягнуло хмарами. Ось-ось дощ піде.

Раптом на каменю почали проявлятися спочатку дивні знаки, а за ними й написи:

– Праворуч підеш – коня втратиш...

– Ліворуч підеш – долю свою знайдеш...

– А прямо підеш...

Що буде, якщо продовжувати шлях прямо, так і залишилося загадкою. Коня у мене не було, хіба що моє стареньке авто – такий собі сучасний кінь, й втрачати його не хотілося. Я ще кредит за нього не виплатила. Доля? Що це таке? Я не знала відповіді. Крім того, що ця доля явно була не на моєму боці. Я рано втратила батьків. Інших родичів ніколи не знала. З підліткового віку я працювала, щоб забезпечити себе їжею та елементарними предметами гігієни.

Хай що буде, але піду я за тою примарною долею. І як тільки подумала, з'явилася ліворуч від мене стежка – охайна, викладена круглими білими камінцями.

А трохи далі, попереду, височився будинок. Старенький, двоповерховий будинок з широкою терасою. Дах та стіни вкриті мохом, але у вікнах горить світло.

Дивина...

Чи не той це будинок, який я шукала? Не такий він вже старий та занедбаний, як мені вважалося. Від радості я аж в долоні плеснула та побігла вперед.

Біля будинку на лавці сидів чудернацький дід у темних штанях, білій вишитій сорочці, в солом'яному капелюсі та уважно дивився на мене.

– Вітаю, господарю! – промовила я до нього.

– Ласкаво прошу, – посміхнувся дід. – Дякую, Єсеніє, що відгукнулася на мій лист.

Я оторопіла. Звідки він знає про мене?

– Е-е-е, – лише вигукнула я.

– Давненько чекаю я на справжню спадкоємицю цього будинку...

– У листі було вказано про аукціон... – розгубилася я від такої заяви. Яка з мене спадкоємиця?

– Так і є. За моїм оголошенням сюди приїжджають багато людей, охочих отримати разом з будинком примарний скарб. За нього готові дати великі гроші. Але не кожен може потрапити всередину... Це може зробити лише справжній спадкоємець. Так вже вирішила його колишня власниця.

– Чому ж ви думаєте, що саме я його спадкоємиця? – продовжила розглядати будинок та дивного старого я.

Дід зіщулився, але нічого не відповів. Лише спитав:

– Скільки ти готова віддати за право володіння цим будинком, Єсеніє?

Від цього питання я геть розгубилася. Насправді у мене не було грошей на купівлю будинку. Я винаймала крихітну кімнату в спальному районі нашого невеликого містечка. Скромної зарплатні ледь вистачало на оренду та найнеобхідніші речі. Я зітхнула, поміркувавши скільки насправді може коштувати така нерухомість. Ні, я не могла собі цього дозволити. Дарма тільки витратила час та приїхала сюди.