Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Голос. Її голос. А уві сні вона теж здатна з ним розмовляти? Вона вже так робила раніше? Так.

«Привіт», — відповів Томас.

«Ти… ти як?» — занепокоєно запитала Тереза.

«Що? А, все гаразд. А що?»

«А я гадала, ти трохи здивуєшся».

Томас збентежився. «Що ти маєш на увазі?»

«Скоро ти багато чого зрозумієш. Дуже скоро».

Тільки зараз Томас зрозумів, що з голосом у Терези щось не так. Якийсь він був дивний.

«Томе?»

Він не відповів. Усередині заворушився страх. Жахливий, нудотний, отруйний страх.

«Томе?»

«Хто… хто ти?» — запитав нарешті Томас, боячись почути відповідь.

По паузі йому відповіли:

«Це я, Томе. Це Бренда. На тебе чекають неприємності».

Томас закричав — сам не встигнув зрозуміти, як це сталося. Він кричав, і кричав, і кричав, аж поки не прокинувся від власного крику.

Він сів, геть зарошений потом. Ще не оговтавшись, ще інформація про навколишній світ не промайнула нервовими закінченнями і когнітивними зонами мозку, Томас збагнув, що все не так. У нього знову все забрали.

Він лежав на долівці, один у кімнаті. Стіни, стеля, підлога — все довкола білого кольору. Долівка пружинила — щільна та гладенька, але достатньо зручна. Томас поглянув на стіни — вони були оббиті м’якою підбивкою, і що чотири фути виднілися головки цвяхів. Світло падало з прямокутника в стелі — занадто високо, не дістати. Пахло чистотою: нашатирем і милом. Навіть одяг на Томасові був безбарвний: футболка, штани і шкарпетки.

Єдиною темною річчю в цій кімнаті був стіл. Коричневий стіл десь за дюжину футів од Томаса, в центрі приміщення, старий, пошарпаний і подряпаний, а поруч із ним — дерев’яний стілець. Позаду столу — такі ж, як і стіни, двері з підбивкою.

Томас відчував дивний спокій. Здавалося б, час схопитися і, кличучи на допомогу, кинутися до дверей, але він знав, що вони не відчиняться й ніхто його не почує.

Томас знову в Ящику — не варто було й плекати марні надії.

«Панікувати я не збираюся», — сказав собі Томас. Це черговий етап Випробувань, і цього разу він з боєм вимагатиме змін, щоб покласти цьому край. І ось, зважившись за будь-яку ціну відвоювати свободу, Томас не відчував ані найменшої тривоги.

«Терезо? — покликав він. Тереза й Арис — єдині, з ким він пов’язаний ззовні.— Ти мене чуєш? Арисе, а ти?»

Ніхто не відповів. Ні Тереза. Ні Арис. Ні… Бренда.

Бренда… Ні, то був сон. Безумовно, лише сон. Бренда не працює на «БЕЗУМ», не вміє спілкуватися телепатично.

«Терезо? — напружуючи всі сили, кликав Томас. — Арисе?» Нічого.

Томас підвівся й підійшов до столу, але за два кроки від нього натрапив на невидиму стіну. Бар’єр, як у гуртожитку.

Томас не дозволив паніці оволодіти ним, не дав страху набрати сили, а лише відійшов у куток, сів там і, заплющивши очі, розслабився.

Поки чекав, заснув.

«Томе? Томе!»

Томас і не знав, скільки разів вона його гукнула, поки він нарешті озвався.

«Терезо? — Томас прокинувся наче від поштовху й, оглянувши білу кімнату, одразу ж згадав, де він. — Ти де?»

«Нас відіслали в інший прихисток. Щойно берг приземлився. Ми тут уже кілька днів стовбичимо. З тобою щось сталося?»

Тереза спитала це стурбовано — ба навіть злякано. Це дуже відчувалося. А сам Томас відчував лише збентеження.

«Кілька днів? Що…»

«Нас забрали, щойно ми приземлилися. Нас запевняли, що вже запізно — що Спалах занадто глибоко проник у твій мозок. Що ти з’їхав з глузду і лютуєш».

Щоб не розклеїтися, Томас старався не думати, що «БЕЗУМ» уміє стирати пам’ять.

«Терезо… це ще одне Випробування. Мене замкнули в білій кімнаті. А ви… скільки днів ви просиділи у прихистку?» «Майже тиждень».

Томас не відповів. Хотілося вдати, ніби взагалі не почув останньої фрази. Страх потроху почав просочуватися в груди. Чи можна вірити Терезі? Вона вже стільки брехала! І раптом це і не вона говорить? Давно час цілком порвати з нею.