Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Томас рухався по колу, нападаючи і відскакуючи, б’ючи по шишках і штрикаючи.

Хлоп, хлоп, хлоп.

Одне з лез зачепило передпліччя, залишивши довгу червону смугу. Томас атакував. І ще, і ще.

Хлоп, хлоп, хлоп. Летіли іскри, чудовисько здригалося і сіпалось.

З кожним влучним ударом паузи дедалі довшали. Суперник завдав Томасові ще кілька легких ран, але той, ніби не відчуваючи їх, колов, цілячись у жовтогарячі шишки.

Хлоп, хлоп, хлоп.

З кожною маленькою Томасовою перемогою монстр слабшав, і скоро вже видимо обм’як, утім, бажання покраяти людину в нього не поменшало. А хлопець і далі нападав, безупинно штрикаючи, й лампа по лампі згасали, і кожна вже давалася легше за попередню. Швидше б закінчити з чудовиськом, хай уже здихає. Тоді можна побігти допомогти іншим. Знищити цього виродка раз і на…

Раптом позаду сліпучо спалахнуло, пролунав гуркіт, немов вибухнув цілий всесвіт, уриваючи коротку мить наснаги та надії. Томаса збила з ніг і повалила на землю потужна невидима хвиля, і меч із брязкотом відлетів убік. Монстра теж перекинуло навзнак, і в повітрі запахло смаленим. Томас перекотився на бік, щоб озирнутися. У землі диміла чорна вирва, на краю якої лежала оснащена лезами рука монстра і стопа. І ні знаку решти тіла.

Це зробила блискавка. Просто позад Томаса. Буря нарешті почалася.

З цією думкою хлопець звів очі — й угледів до білого розжарені зиґзаґи, які падали з чорних хмар над головою.

Блискавки вибухали повсюди, оглушливо гримнув грім; зусібіч у повітря полетіли грудки землі. Почулися крики — і один з них різко стих: дівочий. Знову — і цього разу сильніше — запахло смаленим. Тріск електрики урвався раптово, однак у хмарах блискавки спалахували повсякчас, і з неба суцільною стіною ринув дощ.

Томас першу серію блискавок пролежав нерухомо. Зараз безпечніше було залишатися на місці. Та коли шквал блискавок ущух, він підвівся й роззирнувся: кому допомогти, куди бігти, поки не почалося знову?

Томасів суперник загинув: половина його тіла обвуглилася, друга була відсутня. Тереза тим часом добивала свого монстра: вибухнула остання лампа, і з сичанням згасли іскри. Мінхо насилу підводився з землі. Ньют стояв поруч, важко сапаючи. Казан блював, зігнувшись навпіл. Решта хто валявся на землі, хто — як-от Бренда і Хорхе — досі билися. Звідусіль гримів грім, виблискували блискавки, періщив дощ.

Треба було щось робити. Тереза над трупом ворога стояла всього за кілька кроків від Томаса, упершись руками в коліна.

«Треба знайти укриття», — подумки сказав їй Томас.

«Скільки ще часу залишилося?»

Примружившись, Томас підніс годинник мало не до носа.

«Десять хвилин».

«Треба сховатися в капсули», — Тереза вказала на найближчу. Її дно і віко скидалися на половинки ідеально розкритої яєчної шкаралупи; мабуть, вони вже повні води.

Гарна ідея. «А що як не вийде там зачинитися?» — запитав Томас.

«Маєш кращу пропозицію?»

«Ні», — зізнався Томас і, схопивши Терезу за руку, побіг до капсули.

«Треба іншим підказати!» — схаменулася Тереза, ледве опинившись біля капсули.

«Самі дотумкають», — відповів Томас. Не можна було гаяти часу. Щомиті по них могла вдарити блискавка. Вони всі підсмажаться перше, ніж Томас із Терезою донесуть до них цю рятівну ідею. Тому треба вірити, що вони самі здогадаються. Мають здогадатися.

Коли вони з Терезою підбігли до капсули, з неба на землю обрушилося кілька білих зиґзаґів; полетіли грудки землі упереміш із дощівкою. У вухах задзвеніло. Зазирнувши в ліву половинку контейнера, Томас побачив у ній калюжку брудної води. Від неї страшенно смерділо.

— Швидше! — гаркнув він, залазячи всередину.

Тереза полізла за ним. Вони сіли на дні капсули і, не змовляючись, вхопилися за її другу половину. Віко мало гумову підкладку, і триматися за нього було легко. Томас ліг животом на край капсули, напружився і потягнув, вкладаючи в ривок усю силу.

Томас уже приготувався зачинити віко, як раптом підбігли Бренда і Хорхе. Томас відчув хвилю полегшення, що вони живі.

— Для нас місце є? — запитав Хорхе, намагаючись перекричати шум бурі.

— Залазьте! — відповіла Тереза.

Вони двоє стрибнули досередини, розплескавши калюжу каламутної води. Для чотирьох місця виявилося замало. Нічого, головне, що цілі. Томас посунувся в кінець капсули, тримаючи трохи прочиненим віко, по якому тарабанив дощ. Тільки-но всі влаштувалися, Томас і Тереза пригнулися й опустили віко. Майже зникли звуки; чути було тільки стукіт крапель, гуркотіння грому, вибухи блискавки і дихання друзів під боком. Та ще цей дзвін у вухах…

Залишалося сподіватися, що й інші здогадалися, де шукати укриття.

— Спасибі, що впустив, muchacho, — промовив Хорхе, віддихавшись.

— Прошу, — відповів Томас. Темрява всередині була хоч в око стрель, але він запам’ятав, що Бренда поруч, за нею Хорхе, а Тереза в протилежному кінці капсули.