Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

же опинився між Ньютом і Терезою й відчував тремтіння наглядача. Ніхто не промовив жодного слова. Чути було тільки дзижчання моторів і тоскне виття гріверів, що й далі сиділи на місці, наче насолоджуючись виглядом загнаних у пастку людей. Їхні огидні тіла то надималися, то здувалися в такт механічному диханню-свисту.

«Що вони роблять? — подумки запитав Томас у Терези. — Чого чекають?»

Дівчина не відповіла, і це його занепокоїло. Томас узяв її за руку. Глейдери стояли й не ворушилися, стискаючи свою нікчемну зброю.

Томас обернувся до Ньюта.

— Є ідеї?

— Ні, — відповів той трохи тремтячим голосом. — Ніяк не збагну, чого вони в біса чекають.

— Не варто було нам сюди йти, — раптом дуже-дуже тихо сказав Альбі з дивною інтонацією, яка лише посилилася гучною луною, що відбилась од стін коридорів.

Але Томас не мав наміру впадати у відчай — їм негайно треба було щось робити.

— У Домівці нам загрожувала б не менша небезпека. Дуже не хочеться це говорити, та коли один з нас помре, решта врятуються.

Зоставалося сподіватися, що спрацює теорія щодо загибелі тільки однієї людини. Лише тепер, коли Томас на власні очі побачив зграю гріверів за декілька кроків од себе, він збагнув реальний масштаб небезпеки. Та хіба хлопці спроможні здолати всіх почвар?!

По тривалій паузі Альбі промовив:

— Може, я… — він не договорив і ступив уперед, до Стрімчака — повільно, наче в трансі. Томас із жахом спостерігав за ним, не вірячи власним очам.

— Альбі! — гукнув Ньют. — Негайно повернись!..

Замість відповіді Альбі перейшов на біг і помчав просто до зграї гріверів, яка перепиняла шлях до Стрімчака.

— Альбі! — закричав Ньют.

Томас теж розтулив був рота, проте Альбі опинився в самісінькій гущавині зграї і вискочив одному з монстрів на спину. Ньют виборсався з натовпу і хотів був кинутися на допомогу, та вже заворушилися п’ятеро чи шестеро чудовиськ, і Альбі опинився у вирі металу та шкур. Томас схопив Ньюта за плечі, зупинивши на ходу, і рвонув назад.

— Відпусти! — заревів Ньют, намагаючись вивільнитися.

— Ти що, здурів?! — вигукнув Томас. — Йому вже нічим не зарадиш!

Ще двоє гріверів збудилися від сплячки і, повилазивши один на одного, навалилися на Альбі. Чудовиська з такою люттю заходилися шматувати хлопця, немов бажали продемонструвати глейдерам свою витончену жорстокість, щоб у тих не залишилося більше ніяких ілюзій. Дивно, та Альбі не кричав. Досі борючись із Ньютом, Томас, на щастя, тимчасово втратив сердегу з поля зору. Зрештою Ньют обм’як, і, повалившись назад, мало не впав. Томас допоміг йому втримати рівновагу.

Альбі кінець, подумав Томас, ледве стримуючи блювоту. Ватажок так боявся повертатися у світ, який згадав, що вирішив за краще пожертвувати собою. І тепер його нема. Буквально — нема.

Наче заворожений, Ньют дивився на те місце, де зник його друг.

— Неймовірно, — прошепотів він. — Не можу повірити, що він зважився на таке.

Томас лише похитав головою, не маючи сил бодай щось відповісти. Ставши свідком моторошної смерті, якою загинув Альбі, він раптом відчув зовсім новий, досі незнайомий душевний біль — божевільний, жахливий біль, що пройняв усе його єство. То було страшніше за фізичний біль. Навряд чи саме смерть Альбі справила на Томаса таке враження — він не симпатизував хлопцю. Але ж те, що він щойно от спостерігав, може статися і з Чаком — або Терезою…

До них протиснувся Мінхо і, поклавши руку Ньютові на плече, легенько його стиснув.

— Ми не маємо права не скористатися його жертвою, — сказав він і повернувся до Томаса. — У разі потреби ми з боєм прокладемо вам з Терезою шлях до Стрімчака. Проникніть в нору і зробіть, що мусите, а ми тим часом утримуватимемо гріверів, поки ви не подасте сигнал рушати за вами.

Томас подивився на три зграї гріверів — поки ще жоден з монстрів не ступив у напрямку глейдерів — і кивнув.

— Сподіваюся, якийсь час вони не рипатимуться. Щоб набрати код, нам знадобиться хвилина.

— Хлопці, як можна бути такими безсердечними? — пробурмотів Ньют з огидою в голосі, чим дуже здивував Томаса.

— А чого ти хочеш, Ньюте? — вигукнув Мінхо. — Щоб ми вдяглися в жалобу і влаштували похорон?!

Ньют не відповів, і далі дивлячись туди, де грівери, здавалося, пожирали тіло Альбі. Томас не втримався і мигцем глянув на зграю — на тулубі одного з чудовиськ яскравіла кривава пляма. Томаса мало не знудило, і він швидко відвів погляд.

— Альбі не хотів повертатися до минулого життя, — провадив Мінхо. — Він пожертвував собою заради всіх нас, чорт забирай, і як бачиш, вони не нападають, тож, можливо, план спрацював. Ми і справді виявимося безсердечними, якщо змарнуємо його жертву.

Ньют лише стенув плечима і заплющив очі.

Мінхо розвернувся до глейдерів, які тулилися один до одного.

— Слухайте! Першочергова задача — захистити Томаса і Терезу. Забезпечити їм прохід до Стрімчака і нори, щоб…

Грівери мов прокинулися, і ці звуки обірвали його на півслові. Томас із жахом звів очі. Почвари обабіч загону, здається, знову звернули увагу на глейдерів. Їхні тіла затремтіли, запульсували, зі слизької шкури повилазили залізні шпичаки. А потім одностайно рушили вперед, навівши на Томаса й решту глейдерів залізні кінцівки з пристосуваннями, готові убивати. Затискаючи глейдерів мов у сильце, грівери невблаганно наближалися.

Жертва Альбі виявилася марною.

Розділ 56

Томас схопив Мінхо за руку.

— Будь-що, а я мушу прорватися!

Він кивнув на зграю гріверів, що сунула з боку Стрімчака — величезну гуркітливу масу з випущеними шпичаками, що металево блищали. В приглушеному сірому мороці монстри здавалися ще моторошнішими.

Мінхо з Ньютом перезирнулися. Томас нетерпляче чекав відповіді — передчуття неминучої сутички здавалося йому нестерпнішим за страх перед нею.