Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Її давно мучили докори совісті. Тепер вони трохи вщухли: адже вона потурбувалася про мене, допомогла мені. У неї такай пристойний і люблячий чоловік, такі здорові слухняні діти, а в того, кого вона, покинула, життя невлаштоване, як і раніше, — то чому б не впевнитися ще раз, що зробила правильно, покинувши його?
ІІІ
Досліди на собаках підтверджували мою гіпотезу. Препарат діяв безвідмовно. Незміцнені, здавалося б, назавжди стерті рефлекси відновлювалися. Хід дослідів можна було записувати математичною мовою поетапно: утворення умовного рефлексу без його зміцнення — час, потрібний для того, щоб рефлекс зник, — контроль — введення препарату — перевірка відновленого рефлексу. Можна було випробовувати препарат на людях. Один доброволець у мене був. Здоров’я, правда, у нього кепське, і наперед не можна передбачити, як реагуватиме його організм на сильний струс.
Але вибору не було, а нетерпіння пекло мені душу.
В день досліду я був спокійний. Подзвонив у лабораторію, сказав, що сьогодні не прийду. Налив півсклянки води, став перед дзеркалом. Поклав на язик таблетку. Весело підморгнув своєму відображенню. Проковтнув таблетку і запив водою. Обличчя моє в дзеркалі анітрохи не змінилося: очі дивились допитливо, негусті брови намагалися хмуритись.
Нараз мені здалося, ніби крізь звичні риси нростуиають ледь помітні зміни. Час начебто уповільнив свій лет. Я задихався від хвилювапня, розумів, що треба негайно якось абстрагуватися від усього, пов’язаного з експериментом, думати про щось інше. Наприклад, иро першу серію детективного фільму, який показували вчора по телевізору. І я примусив себе пригадати кадри цього фільму.
На лісовій стежці недалеко від лісникового будиночка лежала мертва молода жінка. Схоже, що вона рятувалася від переслідувачів, намагалася сховатись. Але втекти не встигла.
Поблизу валявся маленький ломик — “фомка”, інструмент злодіїв-зломщиків. Очевидно, жінку вбили цим ломиком, оскільки експертиза встановила, що “удар було зроблено тупим предметом”. Ні лісник, що жив у будиночку, ні його дружина крику не чули.
Слідчому стало відомо, що з табору в’язнів, розташованого за тридцять кілометрів од місця злочину, втік рецидивіст. Вдалося дізнатись про вбиту. Жінка працювала оператором геологічного загону і того дня поверталася з райцентру, маючи при собі велику суму грошей.
Під кінець першої серії заінтригованих глядачів втаємничили у деякі подробиці справи. По-перше, раніше ця жінка не зустрічалася з рецидивістом, що втік з ув’язнення. По-друге, злодій не міг мати при собі “фомку”.
Фільм був не тільки детективний, але й психологічний. Він настільки мене захопив, що я намагався уявити, як розгортатимуться події далі. Ставив себе на місце слідчого, думав: а як би вчинив я? Проте нічого вигадати не міг.
Та нараз… Нараз переді мною ожила кожна деталь побаченого: зігнута рука трупа, червоне плаття в білі горошинки, зарубки на корі берези, заросле бруднуватою щетиною похмуре обличчя лісника і зловіспа, викривлена посмішка його дружини.
На диво легко я пригадав безліч різних речей, які могли б придатися для розкриття злочину: рядки з підручника криміналістики, прочитані колись замолоду, романи Сіменона, вірші про зажерливість міщан, статтю про уральські самоцвіти… І всі ці найрізноманітніші дані вишикувалися в єдиний ланцюжок. Я зрозумів, з чого починати пошук: треба точно встановити, де була жінка в момепт вбивства. Я вже знав, як розгортатимуться події фільму.
Слідчий вчинить так, як вчинив би я на його місці. Він з’ясує, що після вбивства труп поклали на інше місце, що жінка бігла не до будиночка, а від нього, рятуючись од грабіжників, — лісника та його дружини, що “фомку” лісник підкинув навмисне, знаючи про втечу рецидивіста.
І перш ніж ринули хвилі видінь і закрутили мене у своєму вирі, мені стало ясно: препарат почав діяти. Знизився поріг збудження, через нього прорвалися потоки імпульсів. Відкривалися шлюзи пам’яті, з темних глибин, підхоплені вихором, випливали приспані там спогади. Одночасно активізувалась робота кіркових ділянок, особливо тих, де утворювались асоціації.
Спогади юрмилися нескінченними колонами, рядки віршів ставали поряд з формулами, вершини гір мережилися цифрами…
Порівнювались абсолютно незрівнянні в звичайних умовах предмети і явища — такі, як гуркіт автомобілів і запах фіалок, і я осягав їхню суть.
Я бачив зелені симфонії і чув, як пахнуть троянди. Неймовірні формули випливали із жебоніння прозорого струмка і вражали своєю бездоганною логікою. Пташине щебетання пахло грозою. Відкривались казкові далі, сповнені тонкого аромату і спалахів блискавок. Думки швидко змінювали одпа одну, мов кадри кінофільму. Здавалось, що потік імпульсів по нервових волокнах прискорився. У мені заграли таємничі джерела сил, м’язи стали могутніми і еластичними. Виникло п’янке відчуття всемогутності. Перешкоди, з якими я встиг зіткнутися в житті, видалися незначними, хвороби зникли. Я був певен, що досить мепі відчинити вікно, ступити з підвіконня, махнути руками — і я полечу з свого шостого поверху вгору, в небо.
Однак нічого такого не сталося. Невидима нитка земного тяжіння була досить міцна, у всякому разі міцнішого від мого бажання і настрою. Тіло важче, а м’язи — слабші, ніж мені здавалося. Проте це відкриття не порушило мого стану. Пам’ять вихоплювала спогади, переставляючи їх, роблячи з них фантастичні комбінації. Я пригадав, як пахне свіже сіно, і порівняв цей запах із формулою свого препарату.
Серце стиснулось, защеміло — не від спогадів, а від болю.
Серце… Колись я працював над М-стимулятором. Якби тоді пощастило досягти успіху, сьогодні можна було б вилікувати мою хворобу. А я ж працював тоді з ентузіазмом, захоплено, наполегливо. Інколи здавалося, що до мети зовсім близько. Ми здобули препарати, які мали дивовижний лікувальний вплив на піддослідних тварин.
Р” як тільки минала дія препарату, стан піддослідних тварин значно погіршувався, навіть порівняно з тим, що. був до лікування. Спочатку інтуїція підказувала мені, що, незважаючи на невдачі, ми знайшли правильний напрямок. Та після ряду невдалих дослідів усе довелось облишити.
В пам’яті надзвичайно чітко спалахнули напівзабуті формули, що їх ми тоді вивели.
І раптом… Спочатку мені здалося, ніби квіти на столі у вазі гойднулись і запахли дужче. Потім запах із реторти… Швидко-швидко майнули в уяві значки формул, атоми пульсували, наче шукали, що б приєднати до себе…
Що ж це так пахне? Гвоздики, резеда, вірші Блока?.. Стоп! Вірші не пахнуть. Це пахнуть полин, чебрець та інші трави, які я збирав, коли їздив у степ. Гвоздики… З них я тоді створив екстракт, але він не реагував із основним розчином. А полин? При чому тут полин?
В пам’яті зазвучала музика. Улюблена симфонія… Нотні знаки вишикувались у шеренги поряд із формулами, цифрами, з пахощами квітів,
