Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— До речі, про кохання та коханців, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — І вона нишком кивнула в бік шахівниці.

Посунувшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтіні. Той уважно слухав її й лагідно усміхався. Погляди в обох були такі красномовні, що не лишалося жодного сумніву щодо характеру їхніх стосунків.

— Врни справді коханці?

— Ще гірше. Боюся, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. І ні від кого не приховує свого зв’язку з ним.

— Диво та й годі! — зачудовано мовив Філіп. — Скромниця Бланка, і раптом… Ніколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — І він кинув на Монтіні заздрісний і, слід додати, трохи роздратований погляд.

— Вам прикро? — з усмішкою запитала Марґарита.

Філіп почервонів.

— Звідки ви взяли?

— Знаю я вашого брата. Зізнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже ніхто не зверне її зі путі істини. Аж це з’являється якийсь селюк і домагається успіху там, де ви спіймали облизня. Ясна річ, це дратує вас, відчутно зачіпає ваше самолюбство, і зараз ви мимоволі думаєте, як краще поквитатися з цим хлопцем за нібито завдану вам образу.

— Та ні, — промимрив Філіп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти років і, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але… тепер я розумію, що це мені тільки здавалося. Я навіть подумати не міг, що лише за півроку вона зможе подолати своє суворе виховання.

— А проте подолала.

Філіп пильно поглянув на Марґариту:

— І, схоже, я знаю, хто посприяв такій швидкій зміні.

— Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, між іншим, не оригінальні в своєму припущенні. Чомусь усі засуджують мене, а Бланці ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвідчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправді ж це — брудний наклеп. У кожнім разі не я вчила Бланку називати Монтіні любим у присутності мого батька.

— Та що ви кажете? — недовірливо перепитав Філіп. — Не може бути!

— І все-таки було. Одного разу, зо два тижні тому, в неї прохопилося це слівце — певна річ, ненавмисно. Мій батько не знав, де й подітися від збентеження. Адже він добрячий ханжа, хоч і нешкідливий, зовсім не такий, яким був покійний дон Фернандо. Правда, після цього інциденту в батька з’явилась була ідея прогнати пана де Монтіні з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась і пообіцяла, що надалі такого не трапиться. Загалом, вона дотримується своєї обіцянки, на людях поводиться з Монтіні в межах пристойності, хоча й далі не приховує свого зв’язку з ним.

Філіп розгублено похитав головою:

— Виходить, у Толедо я знав зовсім іншу Бланку. Отакої! Хто б міг подумати!… А як ставиться до цього ґраф Біскайський?

— Ще ніяк. Увесь цей час він був у Басконії, лише вчора повернувся і, мабуть, ще нічого не знає.

— А коли дізнається? Можу уявити, як він розізлиться.

— То нехай подавиться своєю злістю, — з несподіваною ворожістю промовила Марґарита, а її очі хижо зблиснули. — Однаково нічого не вдіє.

— Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його місце на подружньому ліжку зайняв хтось інший?

— Ха! Подружнє ліжко! До вашого відома, він з кінця лютого близько до неї не підходить… — З деяким запізненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її ніхто не почув, крім, звісно, Філіпа, у якого від несподіванки відвисла щелепа й округлилися з подиву очі.

— Га?!!! — Цей короткий вигук у поєднанні з ласим поглядом, що його він кинув на Бланку, був вартий цілої поеми.

Марґарита дивилася на сторопілого Філіпа і криво посміхалася.

— Чорти лисі! — вилаявся Філіп. — Невже ґраф… Та ні, це смішно! У Толедо він разом з своїм друзякою Фернандо вів досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчиків, як мені здається, був байдужий.

— З цим у нього гаразд, — підтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманість. — Тобто, до хлопчиків він справді байдужий, і за доброчесність своїх пажів я спокійна. Інша річ, покоївки…

— Він що, плутається зі служниця?

— Так… Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоану. — Переважно зі служниця.

— А що ж Бланка?

— Ну, вона… Просто вона…

— То що ж вона?

— Вона не пускає чоловіка до себе в ліжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Він їй гидкий.

— То якого ж біса, — роздратовано промовив Філіп, — вона вийшла за нього заміж?

— А хіба вона мала вибір? — вкрадливо спитала Марґарита.

— Так, мала.

— І альтернативою її шлюбу з кузеном Біскайським був шлюб з вами?

— Так.

— І хто ж винен, що ви не одружилися?

— Почасти я, почасти вона, почасти покійний дон Фернандо… — Тут Філіп здивовано підвів брову. — А хіба Бланка вам нічого не розповідала?

— Майже нічого.

— А мені здавалося, що ви з нею близькі подруги, — зауважив він.

— Так, ми подруги, але не такі близькі, як мені хотілося б. Свої таємниці Бланка звіряє кузині Гелені. От із нею вони справді близькі, навіть занадто близькі подружки. — У Марґаритинім голосі Філіпові вчулися ревнощі. — Такі любки, я вам скажу. Вічно шепчуться про щось, діляться секретами і нікого, зокрема й мене, до свого товариства не приймають. Прикро навіть… А вам, принце, бачу, дуже подобається Бланка.

— Ще б пак! — з готовністю визнав Філіп.

— А я?

— Мені подобаються всі гарні жінки, моя люба принцесо. А ви не просто гарна —