Відродження-2 - Кулик Степан

Ще одне-два перехрестя — і не тільки дверей немає, у деяких під'їздах навіть вікна розбиті. Дахи зіяють дірками, крізь які видно потемнілі від дощів і снігу крокви. А на балконах замість квітів — випрана білизна сохне.

Але, в межах кільця, ще все більш-менш чинно і доглянуто. Зате досить було перебратися на протилежний бік автостради, як все відразу радикально змінилося.

Ні, на відміну від спальних районів, де я ріс, будівлі, як і раніше, були відносно цілими. З дахами. Але вже наче оспинами вкрилися темними виразками розбитих вікон. Подекуди забиті фанерою або пластиком. Облущені до цегли фасади, голі ребра дахів немов кричали, про те, що люди тут не стільки живуть, як чекають. Хтось — шансу перебратися через окружне кільце до Центру, до кращого життя, а хтось — безвільно і приречено спускається за течією, яка ось-ось виплесне його в безнадію спальних районів.

А там і самі спальні райони показалися звичними з дитинства руїнами верхніх поверхів. Які, ніби потворні кукси здіймалися вгору, демонструючи небесам своє безсилля, покірність та беззахисність.

Розглядаючи Місто, я так захопився, що навіть першого пострілу не почув. І тільки коли друга куля здибила фонтанчик перед ногами, зупинився. Так само розгублено завмерла і Сашка.

Ми йшли між двома колишніми висотками, що стояли один від одного метрів за п'ятдесят, і зрозуміти з якої з них стріляють, я не зміг.

— Стій на місці й не ворушись! — долинув ліворуч гучний наказ. Голос здався знайомим, але не настільки, щоб упізнати. — Я знаю, що ти крутий, але снайпер тримає на прицілі дівчисько. Якщо ти не те що смикнеш, а різко кліпнеш — їй кінець. Ти зрозумів?

— Сашко! Браслет! — пробурмотів я тихенько, майже не розтискаю губ.

— Вже… — так само тихо відповіла дівчина.

От і славно. Свого захисту я ще не активував, але й поспішати особливої потреби не бачив. Якщо почали розмову, значить я їм поки що живий потрібен.

— І що далі?

— Гроші… Я знаю, що ти не з порожніми кишенями. Віддай гроші, і ми вас не чіпатимемо.

Угу, обіцяла баба діду, та віриться важко. І голос я впізнав. Керим... Все ніяк не заспокоїться кунак. Не може пробачити, що я його ніби принизив. Ну, вибачай. Ти сам вибрав свою долю. І вперто продовжуєш веслувати у цьому ж напрямку.