Син Сонця — Фаетон - Микола Данилович Руденко
— На Фаетоні діється щось жахливе, — заговорив він, стомлено впавши в крісло. — Ішов я по вулиці. Раптом на мене впало якесь потьмарення. Я одразу ж перестав розуміти, що зі мною діється. Ніби я заснув… Коли отямився, гадав, що це сталося тільки зі мною. Виявляється, всі чисто протягом п'яти хвилин блукали мов сновиди. Кажуть, ніби сам Безсмертний пережив те ж саме… Тепер він страшенно лютує. Скарав уже кількох радників і жерців…
— А ти не перебільшуєш? — відгукнувся батько, не приховуючи подиву.
— У столиці схоплено троє біловолосих. І чомусь… — Рагуші тривожно глянув на Миколу. — Серед них чомусь виявилась Лоча. Як вона потрапила туди?..
— Лоча?! — скрикнув Микола.
— Так, мій друже… В неї забрали таємний шахо. Там була кнопка, призначення якої ніхто не розумів. У Палаці Безсмертного така колотнеча…
— Де Лоча?!..
— Безсмертний наказав тримати її в палаці. Сам її допитував. Але вона мовчить…
«Лоча, Лоча! — стукалось до Миколиних скронь. — Отже, вона пішла в столицю, щоб доповісти Чаміно про дію його станції!»
Микола пригадав: повстання має розпочатися через півгодини після того, як станція виправдає сподівання Чаміно.
— Коли ти вилетів? — тремтячим голосом запитав він у Рагуші.
— Наступного дня…
Всі мовчали. І Рагуші, і Ечука-батько добре уявляли, що діється зараз на серці в їхнього Акачі.
Але вони розуміли далеко не все, бо не знали того, що знав Акачі-Микола. А він навіть тут, на іншій планеті, не мав права розголошувати таємниць революції.
Якщо Рагуші вилетів наступного дня після перевірки, то це означає, що Чаміно ще не вдоволений дією станції. Мабуть, не на всіх людей її хвилі впливали однаково, а Чаміно не заспокоїться, доки не досягне свого.
Рагуші витратив на дорогу одну фаетонську добу. Отже, з моменту перевірки минуло майже дві доби. Скільки ще триватимуть додаткові роботи на станції? Що Безсмертний зробить з Лочею? Може, її зараз катують?.. Може, хтось із інформаторів не витримав тортур, і Безсмертний уже довідався про підготовку повстання?..
Ні, цього не може бути! Якщо Штаб послав у столицю Лочу, то значить, підбиралися невипадкові люди, а лише ті, хто користувався цілковитою довірою. Вони скоріше загинуть, ніж викажуть таємницю Штабу.
Тривогою і чеканням наповнилось усе Миколине єство, йому хотілося вірити, що з Лочею нічого не станеться, що її незабаром визволять.
Пригадались її останні слова, і знов Миколине серце стиснулось від болю.
— Що ж вирішив Безсмертний? — спитав нарешті батько.
— Безсмертний наказав, щоб я негайно повернув тебе на Фаетон. Він порозганяв усіх своїх радників. Каже, що всі вони йолопи. Був, каже, один розумний, та й той тепер десь на гарячій планеті. Безсмертний гадає, що ти один можеш йому допомогти…
— Я!.. О-о, ні, Рагуші. Цього він не діждеться. Перекажи Безсмертному, що я не бажаю приймати, його милості.
Рагуші зблід.
— А ти знаєш, чим це скінчиться для нас обох?.. Якщо я не виконаю його наказу, мене зажарять живцем. А ти… Він накаже атлантам поховати під водою весь оцей материк!..
Ечука замислився. Після тривалої паузи сказав:
— Є лише один вихід… На Атлантиді знають, що ти полетів до мене?..
— Ти збожеволів, Ечуко!.. Хіба я міг полетіти спершу на Атлантиду, а потім до тебе? Я ніколи цього не робив…
Владно, тоном наказу, батько звелів:
— Ти негайно вилетиш на Фаетон. З космосу передаси до Палацу Безсмертного, що повертаєшся разом зі мною. А десь напівдорозі пошлеш повідомлення, що твій реактор не слухається мозку управління. Є загроза вибуху… Потім влаштуєш вибух…
— У ракеті?!
— Навіщо в ракеті?.. Тобі треба створити радіоактивну зону. А вибухнула ракета чи, може, потужна воднева капсула — хто це встановить?..
Рагуші спохмурнів. Піднявшись з крісла, він довго стояв біля вікна. Його трикутна постать з широкими плечима на якийсь час заступила світло. Сива чуприна під скафандром була мокра від поту.
— Я зрозумів твій план, Ечуко. Але де я потім сховаюся від Безсмертного?..
— Тут, разом з нами.
— А мої діти на Атлантиді? Їхня земна мати… Мої милі онуки? Я більше не побачу їх ніколи?..
«Не той тепер Рагуші, — подумав Микола. — Старість пригасила готовність до самопожертви. Ні, він, звичайно, не згодиться».
— Так, — сумно промовив батько. — Це дуже велика жертва.
Але зрозумій, Рагуші… Справа, якій ти віддав усе життя…
— Яка справа? — сердито вигукнув Рагуші. — Для мене була тільки дружба. Дружба з тобою, з Шарукою… А до ваших справ мені байдуже.
— Ти кажеш неправду, Рагуші, — усміхнувся батько. — Але хай так, хай тільки дружба. Все одно ти служив цій справі. Якщо загине наша колонія… Цей материк буде безлюдний доти, поки земляни не навчаться вільно пересуватись у просторі. А який це прекрасний материк! Як тут може забуяти розумне життя!..
— Його заселять атланти.
— Атланти?.. — Батько зміряв Рагуші суворим поглядом. — Ти віриш, що Фаетон житиме вічно?.. Ти знаєш про заповітну кнопку Безсмертного?..
— Не може він цього зробити!.. Бог він чи людина — не знаю… Але це неможливо! Ні для людини, ні для бога…
— Бог, у якого забирають владу, — це вже не бог.
— Атлантида ж не на Фаетоні, — пригнічений тяжкими думами, сказав Рагуші.
— Фаетонці на Атлантиці не вічні. Вони помруть так само, як помремо й ми. А що вони передали земним атлантам?.. Навчили будувати храми. Прищепили тупий фанатизм — віру в могутність Бога-Отця. Створили касту рабовласників… Чи знаєш ти, скільки треба цим людям, щоб добре вивчити свою планету?.. Всі її землі, острови, материки… Тисячі земних обертів, мій любий Рагуші!.. І протягом цих тисяч обертів прекрасний материк заселятимуть лише нижчі
