Син Сонця — Фаетон - Микола Данилович Руденко
І не буде їй смерті, не буде спочину, бо вона, донька людської матері, віднині і назавжди стала Сівачкою Всесвіту.
— Прощай, Лочо! — майже нечутно мовив Микола. Рагуші обернувся, очі його були вологі, — все життя в нього складалося з космічних зустрічей і розлук, — і, поклавши руку на Миколине плече, тихо мовив:
— Поїхали, друже!..
* * *Ечука довго вдивлявся в обличчя Миколи, очі батька молодо світились, і весь він ніби одразу помолодшав — пожвавішала хода, не горбилася спина, навіть голос утратив старечу хрипоту.
— Уяви собі, Акачі, я був лише на десять земних обертів старший, як ти зараз, коли ми прибули сюди. Значить, у твоєму розпорядженні ще тридцять земних обертів!.. О-о, за цей час можна багато чого зробити!..
У кімнатах, де жив батько, майже нічого не змінилось. Лише на стіні висіли бронзові вироби — сокири, списи, молотки.
Піймавши зацікавлений погляд Миколи, батько сказав:
— Оце й усе, на що ми спромоглися. Руда дуже далеко, добувати її важко. Треба знайти олов'яні й мідні жили. В копальнях працюватимуть по черзі. Процес мусить бути засвоєний послідовно…
А червоногрудий какаду цілими днями вигукував:
— Привіт, Акачі!.. Привіт, Акачі!..
На пошуки руди Микола пішов разом з Алочі. Це був тепер м'язистий, спритний мисливець, що у верховітті дерев міг спіймати птаха, у воді самими руками виловлював рибу, а на землі влучав бумерангом якого завгодно звіра в найбільш вразливе місце. Здавалося, від мавпи він одержав блискавичність рухів, від людини — гостру кмітливість. Коли йому набридало ходити по землі, він прокладав собі повітряну стежку серед ліан і могутніх крон, стрибаючи з дерева на дерево. Страх йому був невідомий, про старість Алочі не мав жодного уявлення, бо в колонії він належав до найстарших землян. Мабуть, він вірив, що все життя буде отакий дужий і спритний.
Він знав уже, що існує смерть, бо траплялись випадки, коли необачний мисливець опинявся у ведмежих лапах. Для Ечуки це була трагедія, для Алочі — лише наука.
Алочі дуже пишався тим, що Ечука-батько відзначав його серед інших мисливців і називав себе не інакше, як правою рукою.
Він заздрісно поглядав на Миколин шолом, йому, певно, дуже кортіло і на власну голову зодягнути цю прозору посудину — тоді б він був цілком схожий на людей, яких він вважав своїми володарями.
Микола намагався триматися з ним по-товариському, хотів привчити до думки, що поміж ними немає істотної різниці, але отой клятий шолом ніби гіпнотизував Алочі, змушував його дивитися на Миколу, як на особу неземну, загадкову, наділену вищою силою.
Микола подумав, що вони з батьком і Рагуші даремно демонструють перед першими землянами свою фаетонську могутність. Але що тут удієш? Ні космічного корабля, на якому прилітав Рагуші, ні власного шолома не сховаєш…
Кепсько і те, що земляни ніколи не бачили, як фаетонці їдять. Та й не могли вони цього побачити, бо жили в іншій атмосфері. Мабуть, землянам здавалося, що цим людям не треба їсти, що вони не люди, а якісь вищі істоти. Як можна це спростувати? Адже їли вони лише в батьковій спальні, де була фаетонська атмосфера.
Одного разу Микола помітив, що Алочі ховає в пісок засмажене на вогні стегенце птаха. Микола запитав, навіщо він це робить. Хлопець відповів:
— Алочі їв, Акачі теж хоче їсти…
Сміючись, Микола спробував пояснити Алочі, що його ласий щматочок з'їсть якась звірина, але мисливець був переконаний, що він чесно поділився обідом з Акачі, і той тепер цілком ситий. Мабуть, не лише Алочі, а й більшість землян гадала, що фаетонці харчуються саме таким таємничим способом. І Микола подумав: як легко фаетонцеві стати серед земних людей богом!
Земля чарувала Миколу своїми барвами, звуками, розкішною рослинністю. Він розумів, що любить Землю, що в ньому з'явилося таке ж саме роздвоєння, як у Рагуші, — напівфаетонця, напівземлянина.
Ось вони вийшли з Алочі на ту саму скелю, де колись, — десять земних обертів тому, — Микола спостерігав, як цей земний хлопчик розтинав своїм шоколадним тілом прозору воду. Озеро відбивало в собі соковиту берегову зелень, прозору синяву небес і зграї птахів, які плавно кружляли під білоперими хмарами.
Микола згадав про Лочу і подумав: колись він їй покаже це чарівне озеро!.. Обов'язково покаже…
Щоб розігнати втому, він пробіг по рівній, напеченій сонцем скелі і стрибнув у воду. Алочі з реготом і свистом стрибнув за ним.
Миколу захопила рослинність на дні озера. Незабаром він навчився протистояти силі, що виштовхувала його з води, почував себе під водою майже так само, як і на землі. Втративши відчуття часу, милувався красою підводного світу, ганявся за рибами, збирав рослини. Про Алочі він на деякий час забув. Та ось він побачив перед собою його перекошене обличчя, скривлений рот, який конвульсивно захоплює воду, вирячені, сповнені передсмертного жаху очі.
Микола дужим ривком вихопив його з води, витягнув на берег. Трохи отямившись, Алочі похмуро глянув на Миколу і, не приховуючи досади, сказав:
— Чому Акачі може бути рибою? Чому Алочі не може?..
Микола помічав: великі заздрощі поселилися в наївну душу Алочі. Він намагався їх розвіяти, та Алочі жив своїми думками і своїм досвідом.
Щодня вони виходили на пошуки руди, блукали по горах, перепливали ріки, і тут Алочі залишав далеко позаду свого наставника. Як він тоді радів, яким божевільним вогнем палали його щасливі очі! Він стрибав у водоспади, виринав неушкоджений — і джунглі стрясалися від його войовничого крику.
Знайшовши руду, Микола почав навчати своїх вихованців добувати її з-під землі.
Серед молодшого
