Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Давай ліхтарик. Двері зачини, — засичав поруч Павло.

І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.

Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину — вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.

Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.

— Тю-у-у. Оце так кухня.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?

Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.

На совість зроблено, — похитав головою Павло.

— Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?

Павло подивився на мене замислено:

— Значить, щось є.

— Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.

Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.

— Ну, — мовив Павло, потираючи руки. — Давай шукать.

І ми почали шукать.

Хто гадає, що вночі у темній кухні легко знайти хід у катакомбу, та ще й так, щоби самому туди не загриміти, той може сам спробувать.

Принаймні ми лазили досить довго, винюхували кожен сантиметр, поки у кутку, під полицями, дійсно побачили накритий дошками отвір.

— Осьо! — гукнув Павло на весь голос, коли жовте коло ліхтарика провалилося у порожнечу. — Є!

Я теж помітив його і ретельно висвітив краї отвору. Він був зроблений на совість, за всіма законами криничного мистецтва. Дошки зверху заважали ретельніше роздивитися, і Павло під моїм чуйним керівництвом відкидав їх убік.

— Клас! — несамохіть видихнули ми, коли побачили чистеньку, рівнесеньку, як по лінійці, чотирикутну яму.

Яма була великою, туди справді могла пролізти людина, і навіть проштовхати тачку, якщо треба. Ми обидва, не змовляючись, наблизились до краю і нахилилися, пробуючи зазирнути всередину. Промінь ліхтарика завзято намагався допомогти нам у цій справі, але тільки ковзав по глиняних стінах всередині отвору. Кінця чи якогось повороту там видно не було. Наскільки мені вдалося роздивитися, яма далі трохи розширювалася, і доки сягав ліхтарик, йшла углиб, у надра Землі.

— Дивися, драбина, — показав пальцем Павло.

У земляну стінку одна за одною були вбиті залізні скоби, так що утворювали щаблі такої собі драбини.

— Чорт, як у нього все тут влаштовано!

Я насправді не поділяв Павлового захвату, бо, як знаєте, боюся обмеженого простору. Але криниця справді вражала. Це було саме те, чого шукали. Вона виходила, мабуть, на тім боці, у самому Стамбулі, ніяк не ближче. Тепер лишалося тільки пірнути всередину.

Що Павло й зробив.

За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився як справжній спелеолог.

— Дай сюди, — висунулась назовні рука.

Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.

— Слухай, — гукнув Павло замогильним голосом. — А тут справжній хід. І далеко.

Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.

— На, прив’яжи десь і дуй до мене.

З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.

З мішка на мене дивилися чиїсь очі.

Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запаморочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.

— Ти чого? — кинувся він до мене.

Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.

— Що з тобою? — Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:

— Т-там лю-удина.

Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.

На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.

На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас