Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Дивися, — сказав мені Павло. — Я тобі зараз щось покажу.

Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.

— Розтяжки не вистачає, — похмуро підсумував він.

Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.

Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього — вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці.

- Ідеш, — загинав дід без упину. — Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

— А звідки ти узнав, що воно до Турції?

— А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов — усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

— Стамбул?

— Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

— Ну а ти як же?

— На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

— Чотко, га?

- Іди ти, — сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

— Де ж він товар бере?

— Яка тобі різниця?

— Що значить, яка? Він же за кордон не їзде?

— Не їзде.

— Ну, може, привіз хтось.

— Хто? Ти бачив у нього когось?

— Ну і що, може, вони вночі.

— А чого він так дешево все продає?

— Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

— Ні, а справді класно було б — заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк — і вдома, а потім знову нирк — і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш — і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

— А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

— Що б ти казав, якби не це, — відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

— Ні, ти що, турки ж справді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняку, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці «з якоюсь курвою». Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.

— Похмелитися треба, — сказав я йому.

Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ґанок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я — може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ґанку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.

— Слухай, — спитав я його. — Давно дід на базарі став торгувати?

— Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.

— А шість?

— Може, й шість, — погодився Павло. — Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.

— А де він отеє все бере, га?

— Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.

В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні — великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі — хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки.