Тероріум - Василь Дмитрович Кожелянко

У Карпатах бійці-ювеліри вправно «розчленовували» лазерними різаками уламки «Ан-66-5-1», завантажуючи все золоте у спеціяльно приготовлені для цього пластикові скриньки.

Президент А. Д. Кромєшний, отримавши сильну стимулюючу ін’єкцію, отямився і, ні з ким не розмовляючи, попрямував до свого сховища з добром. Там, відчинивши власноручно усі секретні замки, він почав розглядати приблуду - золоту каблучку на корейському тарелі. Вона змінилася! По всьому колу ззовні вкрилася візерунком - ланцюжком ромбиків, інкрустованих ниткою червоного золота!

А. Д. Кромєшний повернувся до кімнати, де все ще експериментував з вогнепальною зброєю ґенерал Курвенко, вихопив у того з руки пістолет, направив йому на перенісся і люто сказав:

- Курвенко, я зроблю ето за тебе, но не сьогодні, а за три мєсяца, якщо не унічтожиш мені цих абарзєвших ювелірів. І не узнаєш, звідки кальцо в сейфі у моїй спецкомнаті. Лайнов!

- Слушаюсь, товариш президент! - виструнчився керівник золотарів.

- Тебе це тоже касаєтся! - Єсть!… Через десять хвилин ґенерал Курвенко зв’язався з начальником КҐБ у Чернівцях. - Ґіца?

- Слухаю, товариш…

- Я чув, до вас завітав цей пройдисвіт Ученій, - перебив підлеглого Курвенко.

- Так точно.

- Що ви з ним зробили?

- Ще не вирішили, думаємо, може, Цукрюкови продати за файні гроші.

- Це кращого сищика України! Мудак ти кончєний.

Негайно доставити його до мене!

Ювеліри один за одним вистрибували з літака «Ан-66-5-1». Роксолана підійшла до Чіпки і, сама розстібнувши його парашутистський шолом, прошепотіла на вухо:

- Ми останні.

Чіпка розуміюче кивнув.

Коли вони залишилися в літаку лише вдвох, Роксолана знаком дала йому команду йти до виходу. Чіпка підійшов, відчув непрошений страх, заплющив очі і лише зібрався взятися руками за борти, як відчув моторошну легкість за плечима. А потім сильна рука виштовхнула його з літака.

Смерть, встиг подумати Чіпка, але тут чиїсь руки підхопили його попід пахви. А потім якась сила смикнула догори.

Чіпка з Роксоланою спускалися на одному парашуті.

Вона перевернула його обличчям до себе і тепер вони летіли обійнявшись, як любі друзі.

Роксолана ввімкнула переговорний пристрій і спитала Чіпку: - І як?

- Могло бути гірше, - чесно відповів Чіпка.

- Ти мене нічого не хочеш запитати?

- Може, вже на землі?!

- На землі ми будемо командир та підлеглий і будемо обговорювати плани подальшої боротьби з режимом. А тут ми ніби рівні, бо ж обоє могли загинути однаково.

- Чому однаково? - здивувався Чіпка. - Я міг щасливо розбитися, а ти - з невеликими труднощами приземлитися.

- Чіпко.

- Що?

- То ти здогадався вже, чому я так зробила?

- Що зробила?

- Зрізала з тебе парашут і викинула з літака.

- Версія може бути лише одна: ти хотіла мене вбити, а в останню секунду передумала.

- Дурний ти, Чіпко.

- Тут будь хто здуріє.

- Я не в тому сенсі.

- Я не розумію.

- Ось тому й я так кажу… Зрозуміло, чим закінчуються такі розмови, і через секунду Чіпка з Роксоланою вже цілувалися настільки палко, наскільки це дозволяв політ з парашутом.

Потім вони кілька секунд спостерігали приємне для них видовище: чорно-рубіновий вибух на тлі вечірнього неба.

Це розбився президентський літак, вдарившись об кам’янисту гору.

Потім вони побачили те, чого не бачили ніколи. Це була велика битва двох армій: темно-фіолетові бились із ясно-коричневими. Перші мали оксамитові прапори, до того ж - кожен воїн, з емблемами у вигляді золотих, перевернутих догори довшим раменом хрестів, а другі - прапори шовкові, теж у кожного бійця, з емблемами - хрестами без одного рамена, правого, лівого, верхнього, нижнього - без системи. Фіолетові - кінне лицарство, заковане у іржаве залізо, озброєне списами і мечами, кінь у кожного мав замість однієї із чотирьох ніг лише дерев’яний протез.

Коричневі - піше воїнство у шкіряних, покритих потрісканим лаком обладунках, озброєне великими дерев’яними мечами, у кожного воїна замість руки - протез із високолегованої сталі. Таким чином, сили були рівні, і билися вони з надзвичайною жорстокістю. Там, де йшла ця битва, не було ні часу, ні простору, ні землі, ні неба, було, щоправда, сонце, але тріснуте навпіл і тьмяне, сліпе, поблякле…

За кілька секунд до приземлення Роксолана сказала Чіпці:

- Збережемо наше кохання в таємниці, Чіпко, гаразд?

- Гаразд, пані полковничко моя ясная.

На землі бойовики-ювеліри швидко згорнули свої парашути і побігли до двох гелікоптерів, що чекали на них на одній із полонин. Потім полетіли на місце загибелі літака, де допомогли своїм товаришам завантажити у гвинтокрили кілька пластикових скриньок з уламками золотих предметів і президентського літака.

- З цього золота, - сказала Роксолана, коли бойовики вже відлітали з місця катастрофи, - ми повиливаємо сотні, а може, тисячі каблучок, вигравіюємо на них напис «Смерть Кромєшного» і поштою порозсилаємо їх відомим людям України - політикам, бізнесменам, науковцям, мистцям. Весело ж буде!

Класик української україномовної літератури - поет, романіст, новеліст, драматург, публіцист, критик, журналіст і літредактор Делірій Іванович Тремен прокинувся, як завжди, об одинадцятій годині ранку. Він довго протирав запухлі очі, а потім увімкнув голик, розміщений на нічному столику. Передавали президентські новини.

Делірій трохи пожвавився і підбив собі під бік дружинину подушку. Чекав на повідомлення про присудження йому Державної премії Української республіки імені Андронатія