Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс

журналіст і якийсь спокійний, дуже скромний бородань, що, наскільки я помітив, за цілий вечір не сказав ні слова. Розмовляючи за обідом, ми по-різному тлумачили відсутність господаря, а я напівжартома висловив гадку, що він подався подорожувати в Часі. Редактор попросив пояснити мої слова, і Психолог почав досить незграбно розказувати йому про «дотепний парадокс і фокус», свідками якого ми були тиждень тому. Він дійшов уже до середини своєї розповіді, коли двері з коридора безгучно й повільно відчинилися. Я сидів навпроти них і помітив це перший.

— А! — промовив я.— Нарешті.

Двері відчинились на всю широчінь. Перед нами стояв Мандрівник у Часі. Я скрикнув з подиву.

— Боже милий! Що з вами сталося, друже? — вигукнув Лікар, глянувши на нього зблизька, Всі присутні обернулися до дверей.

Вигляд у нього був і справді дивний. Піджак запорошений і забруднений, рукави внизу — в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Мені навіть здалося, що він посивів; не знаю, чи то від пилу, чи, може, й справді волосся його трохи посіріло. Він був блідий як мрець; на підборідді видно було напівзагоєний поріз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить він постояв коло дверей, ніби осліплений світлом, а тоді трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кімнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли він заговорить.

Проте Мандрівник не мовив ні слова і, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й підсунув її господареві. Той випив і немов ожив; принаймні він оглянув нас, і щось схоже на його колишню усмішку майнуло у нього на обличчі.

— Що в біса ви робили? — спитав Лікар.

Мандрівник, здавалося, не чув запитання.

— Та ви не турбуйтеся,— запинаючись, вимовив він,— я почуваю себе цілком добре.

Він замовк, мовчки підсунув свою склянку до пляшки і, коли йому налили ще, перехилив її одним духом.

— Тепер гаразд! — сказав він. Його сірі очі засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Він із видимим задоволенням глянув на нас і пройшовся по теплій і затишній кімнаті.

— Піду помиюсь і переодягнуся, а тоді вже розкажу вам усе...— мовив він знову, повільно підшукуючи слова.— Залиште мені трохи баранини... Я просто помираю від голоду.

Він подивився на Редактора, що був не частим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати у нього.

— Зараз розповім усе,— перепинив його Мандрівник. Якесь дивне почуття... За хвилину я зовсім оговтаюсь.

Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м’який звук його ходи. Підвівшися з стільця, я побачив, що на ногах у нього були самі подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитись.

— «Дивна поведінка видатного вченого»,— почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу.

— У чому річ? — спитав Журналіст.— Що він жебрака з себе корчить? Нічого не розумію.

Я впіймав на собі погляд Психолога і побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що, тим часом кульгав по сходах. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він припадав на одну ногу.

Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості.

— Чи не збільшує наш друг свої оиромні прибутки старцюванням? А може, він просто з’їхав з глузду? — спитав він.'

— Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу,— відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості одверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати.

— Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався в своєму парадоксі! — скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі:

— Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі?

Журналіст також не хотів вірити в цю історію, і приєднавшись до Редактора, і собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу — веселими і спритними молодиками.

— Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє,— сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.

— Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня,— весело зустрів його Редактор.— Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері? 1 Який гонорар бажаєте?

Мандрівник, не відповідаючи, сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.

— Де баранина? — спитав він.— Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!

— -Розповідайте! — став вимагати Редактор.

— До біса розповіді,— відповів Мандрівник.— Я хочу їсти і не скажу ні слова, доки не підкріплюся. Дякую. А сіль?

— Скажіть лише одне слово,— попросив я.— Ви справді мандрували в Часі?

— Умгу,— притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот.

— Плачу по шилінгові за рядок усноґо звіту,— не вгамовувався Редактор.

Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився з стільця й квапливо налив йому вина.

Обід, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, виявляючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі,