Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Роллінг снував очима по веснянкуватому обличчю Семенова. Тоді випростався, з легенів його вихопилося перепалене дихання.

— Ви чудово розумієте, що ми не в Радянській Росії, а в Парижі, — коли ви вчините злочин, я вас не рятуватиму од гільйотини. Та коли ви спробуєте мене обдурити, я вас розтопчу.

Він вернувся на своє місце, з огидою розкрив чекову книжку: «Двадцять тисяч не дам, з вас вистачить і п’яти…» Виписав чек, нігтем штовхнув його по столу до Семенова і потім — не більше ніж на секунду — поклав лікті на стіл і долонями стиснув обличчя.

Не з волі випадку красуня Зоя Монроз стала подругою хімічного короля. П’ять літ тому (в дев’ятнадцятому році) Зоя втекла з Петрограда до Парижа, де зажила широкої слави найгарнішої і найрозумнішої жінки серед артистичної богеми.[9] Її знімали в кіно, вона танцювала й співала в бульварних театриках і спокійно розоряла вщент іноземців, які сунули в ті роки до Парижа з гаманцями, розбухлими од воєнної і повоєнної наживи.

Зоя була жінкою сучасною. Між розвагами вона вибирала час пильно стежити за політикою.

Дізнавшись про можливу поїздку в Європу знаменитого Роллінга, Зоя одразу виїхала до Нью-Йорка. Там на місці купила репортера великої газети, і в пресі з’явилися замітки про приїзд до Нью-Йорка найрозумнішої, найгарнішої в Європі жінки, котра поєднує професію балерини із захопленням наймоднішою наукою — хімією і навіть замість банальних діамантів носить намисто із кришталевих кульок, наповнених світним газом. Ці кульки вплинули на уяву американців.

Коли Роллінг відплив до Європи, чудового сонячного ранку на верхній палубі, на майданчику для теніса, він побачив Зою Монроз, яка грала з тренером. Роллінг, похнюпившись, довго розглядав жінку, про яку щойно кричали всі газети, і вона йому сподобалася. Того ж дня, після вечері, сидячи в барі, він запропонував Зої бути його подругою. Посмоктуючи через соломинку крижаний напій, Зоя відказала:

— Дякую. Згодна. Ви не розчаруєтеся. Ви зробили вдалий вибір. Жіночі дрібнички мене мало обходять… Не забудьте — я пережила революцію, у мене був сипняк, я билася проти червоних… Я честолюбна. Ви велика людина. Я вірю у вас. Ви повинні перемогти… Я хочу бути вашим особистим секретарем.

Роллінг засовався на високому стільці, рот йому легенько перекосила усмішка — ознака його найбільшої веселості.

— Ви божевільна, — сказав він. — В особисті секретарі до мене домагаються чотири колишніх королі та декілька великих князів з російської династії… Але, чорт забирай, ви мені подобаєтесь…

Так почалась їхня спілка, і Роллінг не помилився у виборі подруги.

В Парижі він почав вести переговори про трестування[10] хімічних заводів. Америка вкладала великі капітали у промисловість Старого Світу. Агенти Роллінга обережно скуповували акції. У Парижі його називали «американським буйволом». Справді, він видавався велетнем серед європейських промисловців. Він ішов напролом. Промінь зору його був вузький. Він бачив перед собою одну мету: зосередження в одних (своїх) руках світової хімічної промисловості.

Зоя Монроз швидко вивчила його вдачу, його способи боротьби. Вона збагнула його силу і його слабість. Він кепсько знався на політиці і казав іноді дурниці про революцію та більшовиків. Вона непомітно оточила його потрібними й корисними людьми. Звела його зі світом журналістів і керувала бесідами. Вона купувала дрібних хронікерів, на котрих він не звертав уваги, — але вони виявили йому більше послуг, ніж солідні журналісти, бо проникали, як москіти, в усі щілини життя.

Коли вона «влаштувала» в парламенті невелику промову правого депутата «про необхідність тісного контакту з американською промисловістю заради хімічної оборони Франції», — Роллінг вперше по-чоловічому, дружньо, з потріпуванням, потиснув їй руку:

— Чудово, я беру вас за секретарку з жалуванням двадцять сім доларів на тиждень.

Роллінг повірив у корисність Зої Монроз і став з нею одвертий по-діловому, тобто — до кінця.

Зоя Монроз підтримувала зв’язки з деякими російськими емігрантами. Один з них, Семенов, одержував у неї постійне жалування. Він був інженер-хімік випуску військового часу, потім прапорщик, потім білий офіцер і в еміграції займався дрібними комісіями.

У Зої Монроз він завідував контррозвідкою. Приносив їй радянські журнали та газети, переказував відомості, плітки, чутки. Він був ретельний, меткий і не бридливий.

Одного разу Зоя Монроз показала Роллінгу вирізку із ревельської газети, де йшлося про споруджуваний у Петрограді прилад величезної руйнівної сили. Роллінг засміявся:

— Дурниця, ніхто не злякається… У вас надто палка уява. Більшовики нічого незугарні збудувати.

Тоді Зоя запросила на сніданок Семенова, і він розповів з приводу цієї замітки дивну історію:

«…Дев’ятнадцятого року в Петрограді, незадовго до моєї втечі, я зустрів на вулиці приятеля, поляка, разом з яким закінчив технологічний інститут, — Стася Тиклінського. Клунок за спиною, ноги обмотані шматками килима, на пальті цифри крейдою — сліди черг. Одно слово, все як годиться. Але обличчя жваве. Підморгує. В чому справа? „Я, — каже, — на таке золоте діло наскочив, — ой люлі! — мільйони! Де там — сотні мільйонів (золотих, звичайно!)“ Я, звісно, причепився — розкажи. Він тільки сміється. На тому й розпрощалися. Тижнів зо два після цього я проходив Васильєвським островом, де жив Тиклінський. Згадав про його золоте діло, — думаю, дай попрошу у мільйонера півфунтика цукру. Зайшов. Тиклінський лежить мало не мертвий, — рука й груди забинтовані.

— Хто це тебе так відчухрав?

— Стривай, — відказує, — свята діва допоможе — видужаю, — я його вб’ю.

— Кого?

— Гаріна.

І він розказав, щоправда плутано й туманно, не бажаючи відкривати подробиць, про те, як