Війна з багатоликим звіром - Володимир Парал

Ми з Павлою тренуємося потрошку щодня перед вечерею, Леоні це давно набридло.

— Мені твоє гецання в’їлося, до того ж це вже немодно, — виправдовується вона, намагаючись приховати бурий язичок БЗУ у вирізі плаття. — Тепер займаються виключно АТ!

— Добре. Займімось АТ!

Але АТ у нас теж не виходить. Леона ввесь час розводиться про те, як проходять «інтелектуальні паузи» в них у лікарні, однак сама не здатна зосередитися і на п’ять секунд. У мене ж зосередження, розслаблення м’язів і дихання виходить добре, як у кожного спортсмена, але аутосугестія мені просто не дається. Це, очевидно, суперечить моєму єству.

— Тобі бракує фантазії та грайливості, — говорить Леона. — А головне — ти не вмієш думати лише про свої почуття, ні під час занять АТ, ні в буденному житті!

Леона картає мене, що я завжди сприймаю все надто серйозно, без почуття гумору, що у ставленні до людей я надзвичайно сухий, не вмію з ними поводитись. Вона б хотіла, щоб я був більш метикуватий, а її мовою це означає пронирливий. Точнісінько, як Еда Роган.

— Ти повертаєшся додому пізно ввечері, — вичитує вона мені. — Через ті фізхвилини, що вже давно не здатні конкурувати з АТ.

— Мені вони до вподоби, це своєрідний спорт.

— Чергувати в штабі теж? Чому завжди тільки ти?

— Хтось же повинен це робити, а я це роблю з радістю.

— Коли б ти мене кохав по-справжньому, то думав би більше про мене.

— Ти добре знаєш: я ввесь час думаю про тебе. І кохаю тебе щиро.

— Правда? То доведи це! Давай сьогодні вночі розважимось у службовому приміщенні, ввімкнувши тепло й світло?

— Ти добре знаєш — це заборонено.

Леона постійно провокує мене, збуджуючи передусім мою ревнивість, кокетуючи ввесь час у вітальні з Едою Роганом. Вона чудово знає, що я переконаний у її вірності. Ці одвічні Леонині забавки… Часом, щоправда, вони освіжають, особливо коли моя Дружина намагається мене розворушити й ожвавити своєю легкою грайливістю. Мені Леона потрібна такою, якою вона є, і я кохаю її в усіх проявах.

Коли ввечері ми дивилися по телевізору виставу, до клубу несподівано ввійшли Тібор, Тіна, Ріта, Міхал, Арсен Кралік, Мія Робова, Польда Штрунц і поставали навкруг мого крісла. Вони тримали в руках радіоантени й пластинчаті велосипедні ланцюги, а зовсім уже гнідий Міхал — моток автомобільного троса. Тібор вимкнув телевізор.

— Ходімо додому? — запитала Павла Роганова в чоловіка й підвелась.

— Я ще трохи побуду, — буркнув Еда.

Павла вийшла сама. Тібор почав цьвохкати антеною в повітрі, Еда Роган теж приєднався до гнідаків. Несподівано серед них опинилася й моя Леона…

Ріта поставила на столик переді мною повну тарілку порошку, встромивши туди ложку.

— Їж! — наказав Тібор, розмахуючи антеною.

Вся банда, ніби за знаком диригента, нараз ударила антенами й ланцюгами об підлогу. Звук нагадував залп із рушниць.

— Станіславе, прошу тебе, — звернулася до мене Леона нещасним голосом.

— Я не буду говорити з тобою, якщо ти теж у цій компанії.

Леона кинула погляд на Тібора — моя Леона просила в нього дозволу! — тільки після того, як той кивнув головою, дружина підійшла до мене й сіла на підлогу біля крісла.

— Станіславе, благаю тебе… послухайся їх і з’їж хоч трошки. Нічого з тобою не станеться, я теж постійно… Це тобі зовсім не завадить.

— Що вони зробили з тобою, Леоно?

— З’їж бодай кілька ложок, — попросила моя дружина. — Ти мусиш. Інакше тебе катуватимуть… — Вона розплакалась.

— Я не можу на це дивитись… — Тіна відвернулася до стіни.

— Не тягни вже! — кинула Ріта Тіборові.

Тібор цьвохнув антеною, всі накинулися на мене й повалили разом із кріслом. А Штрунц ударив протезом по голові. Їх було дев’ятеро проти одного.

Вони зв’язали мене автомобільним тросом. Мія накинула мені на шию ремінь, а Ріта запихала розчинним порошком. Я крутив головою, відбивався й відпльовувався.

Вони висипали порошок до поліетиленового мішечка, який натягнули мені на голову. Задихаючись, я хапав ротом повітря, порошок обпікав бронхи й викликав сильний кашель… Я відчував, як він забирає вологу з тіла… висотуючи з мене кожну молекулу води… І починає діяти. Тисячі голодних черв’яків хижо впинаються в мої нутрощі… шалена спрага… черви швидко товщають, розм’якають, починаючи зігрівати мене… вони вже не кусаються, а тільки повзають… спрага збільшується… черв’яки підіймаються з черева все вище до голови… я думаю лише про дику спрагу…

— Пити, — видихнув Станіслав, коли нарешті зняли з його голови мішечок. Перед ним стояло повне відро води. Зв’язаний Станіслав устромив туди голову по самі плечі й жадібно всмоктував у себе холодну воду як вдячна хазяїнові тварина.

Наступного ранку хронічний гнідак Станіслав Бімонь уперше в житті запізнився на роботу, а прийшовши, зразу ж випив два літри води.

Що я тут учора?.. Ага. «Амбронект». Ну, добре. (Він тупо позирав у вікно на засніжене подвір’я, відчуваючи постійний холод. Потім заходився їсти. Мусив відновити власні сили.)

Станіслав поз’їдав усі зразки екохліба, а потім узявся за концентровані білки, призначені для ін’єкцій. Апетит його зростав (хоча все це не мало жодного смаку), врешті Станіслав проковтнув і криваве місиво «Лісових ритмів». Запивши їх літром води, він зателефонував Леоні, наказавши ніде не тинятися після роботи, оскільки о третій він чекатиме на неї в ліжку.

Найважливіші справи я владнав. Що далі? Ага, треба «економізувати» «ритми». Але як можна зробити