Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв
— Ну, Вітю, пильнуй! — серйозно сказав Сергій, сідаючи до пульта керування генератором. — Цілком можливо, ти коли-небудь пишатимешся, що брав участь у цьому експерименті.
Він натиснув на кнопку. Аж чудно: все, все по-іншому — генератор гуде не басом, а баритоном, та ще й набагато голосніше; масно цмокають додаткові насоси; в прискореному темпі вібрує підлога. А найдивніше, що в лабораторії все так же неяскраво світяться електричні лампочки, і на піддослідний зразок у ванні можна дивитися неозброєним оком. Кристамулітове денце проти-теплового фільтра тільки ледь-ледь почервоніло.
На жаль, Сергієві не спало на думку взяти для першого досліду квітку, та й кришталю в нього напохваті не було. Під генератором лежала товста пластинка звичайного зеленкуватого скла, а на ній — вирізаний з дерева крихітний літачок.
Частота ще була далека від резонансної, навіть не вірилося, що ось-ось станеться несподіване, ніким досі не бачене. Віктор не стримав свого хвилювання:
— Сергію Михайловичу, нічого не виходить?
— Вийде! — Сергій обережно підкручував важілець регулятора. — Дивись: зараз твій літачок піде в піке!
Тільки ні, це було не піке, а легеньке, спокійне потопання! Спочатку в скло занурилося “шассі”, над яким так довго морочився Вітя, вирізаючи, потім — крила. А коли зник і високий вертикальний стабілізатор, хлопець схопився з місця і помчав до генератора.
— Ти куди?! — гримнув Сергій. — З глузду з’їхав? Забув про випромінювання?
— Та ні, Сергію Михайловичу, — збентежено виправдувався хлопець. — Я знаю… Я пам’ятаю… Хотів поглянути зблизька.
— Зараз поглянемо.
Звичайно ж, і Сергієві кортіло якнайшвидше взяти в руки оту скляну плитку, крутити її на всі боки, не вірячи власним очам. Але він — спеціально заради Віктора — після вимкнення генератора перевірив з допомогою дистанційних приладів температуру досліджуваного зразка, — той навіть не нагрівся, — проконтролював, чи немає часом якогось вторинного радіоактивного випромінювання: вчись, хлопче, бо тут тобі не іграшки! — і тільки після цього сказав:
— Ну, а тепер можеш дивитися.
Дослід удався повністю — Сергій аж не сподівався на такий успіх. Чудно було бачити за зеленкуватими гранями скла щонайдрібніші деталі дерев’яної модельки; свідомість не могла погодитися з тим, що ця річ — тілесна, а не виткана з променів світла.
— Сергію Михайловичу, — прошепотів Вітя. — Слово честі, мені видається, що я сплю! Адже це просто неможливо: м’якісіньке дерево пронизало твердюще скло!
— Ні, Вітю: тут дерево само нанизалося на скло. А зараз ми зробимо навпаки.
Цей дослід був ще ефектніший: Сергій настроїв генератор на резонансну частоту скла заздалегідь, отож, як тільки було ввімкнено силову мережу, товстенька скляна трубочка, що лежала на дубовому оцупалку в зоні опромінювання, вмить занурилася в дерево, зникла в ньому без сліду.
Тепер уже досліди йшли за дослідами, — вже ніколи було й дивитися на оті химерні гібриди аж ніяк несумісних матеріалів, бо Сергій поспішав якнайшвидше визначити граничні межі “резонанс-ефекту”, щоб мати змогу хоч сяк-так обгрунтувати своє відкриття теоретично.
Його припущення справджувалося: резонансними були атоми четвертої, п’ятої і шостої груп елементів системи Менделєєва, — насамперед, вуглець, азот, кисень, кремній, фосфор та сірка. Саме ці елементи входили в склад білка, — тому кваркове випромінювання таке шкідливе для всього живого. Резонували — хоч і дещо менше — атоми алюмінію та бору, що належали до третьої групи. А коли так, то “безтілесності” зможуть набувати більшість гірських порід, які складаються головним чином з алюмінію, кремнію та кисню.
Курт Гешке прийшов до ідеї резонансного тунелепрокладача після того, як побачив чудернацьку картину “потопання в самому собі” базальту. Сергій Альошин почав з теорії, але був приголомшений ще дужче, бо не розрахував глибини проникання кваркових променів у гранітну брилу і “пропалив” її наскрізь.
— Сергію Михайловичу! — збуджено вигукнув Вітя Марченко. — Та це ж можна зробити бурову машину! Дійде хоч до центра Землі!
— Непогано б, Вітю, — засміявся Сергій. — Одне лихо: назва не пасує. Не бурова, бо не свердлить.
— А як же її назвати?
А справді, як? Нема в цій машині головного — робочих інструментів, отих різаків, фрез, алмазних шарошок, чи що там ще потрібно, аби подрібнити твердюще каміння та ще й видалити його на земну поверхню. Всі звичні терміни тут не годяться, бо в буянні холодного полум’я тверді тіла набувають досі незнаних властивостей, стають “несправжніми” і “примарними”, перетворюються на безтілесні копії самих себе.
— Та що ж, Вітю: для цієї нашої майбутньої машини красиву назву хай вигадують поети. А ми називатимемо звичайно: кварковий резонатор.
Наступного дня Сергій зайшов у кабінет до директора і простягнув йому скляну пластинку з замурованим у ній літачком. Запитав невинним тоном:
— Романе Гнатовичу, чи ви не змогли б мені пояснити, яким чином здійснено такий фокус?
Хмара довго крутив ту пластинку в руках, гмукав, підозріло зиркав на нього, потім буркнув:
— Ще один зразок!
— Прошу! Це — ще загадковіше! — Сергій витяг з кишені аркушик тонісінької фанери, пронизаної куцим відтинком скляної трубки великого діаметра. Але ні, не пронизаної: під склом і з одного, і з іншого боку виднілося дерево — ціле й зовсім неушкоджене.
— Ще! — гримнув професор.
— Ну, а це взагалі щось незрозуміле… — Сергій лукаво посміхнувся, розкрив коробку, яку тримав під пахвою, видобув фарфоровий конус — звичайний, з числа тих, що призначаються для досліджень на термостійкість. Але ж крізь нього був наскрізь просунутий великий жук-олень! Голова з химерними рогами — по один бік, черевце — по інший. А дві тонісінькі лапки самотньо стирчали з фарфору дещо осторонь.
— Та скажіть мені кінець кінцем, Сергію Михайловичу, що це таке?! — аж розізлився Хмара.
— Це, Романе Гнатовичу, і є відкриття, про яке я вам говорив. Назвав я
