Море, сонце, невагомість - Ганна Калина

– Нічого я не робила! – рявкнула я у відповідь, – Ридала в нього на плечі. Усю футболку йому тоналкою загидила. А потім заснула.

– На плечі?! Ой... продовжуй, я не перебиваю.

– І все.

– Ні, не все.

– Я до нього цілуватися полізла... Мені Алекс наснився і...

– Хоч толк від цього барана, – гаркнула Ліза, – і що кеп?

– Судячи з того, що я запам'ятала, кеп був не проти, – прикро підсумувала я і сіла на лавку біля перил.

За різьбленими перекладинами починалася смарагдова гладь моря. Строкаті рибки і незрозумілого вигляду живність, рослинність, що на вигляд нагадувала корали, але дуже активно копошилася на дні. Солоний бриз і три світила на горизонті. Грейга була супутником, тож половину небосхилу закривав ліловий силует планети Фаррія, що потопав у серпанку над водою.

Небо було неймовірного лілово–червоного кольору, з мазками пухнастих хмар. Промені тутешнього Сонця дивним чином заломлювалися, проходячи через атмосферу. Ось і фарби тут були інші, незвичайні та яскраві. Грейгу називали "Смарагдом космосу", за колір води. І Раєм, за кисневу атмосферу і клімат.

– Звісно, кеп був не проти, – підсіла до мене Ліза, – я тебе особисто збирала. Ти ж була цукерочка. Сама б з'їла, якби не принципи й уподобання.

– Дурепа.

– Знаю. Розповідай далі.

– А далі він попросив, щоб усе, що трапилося, було нашим із ним секретом, – підсумувала я і відвернулася від подруги.

Луру втомився терзати покривало і приплівся до нас, знемагаючи від нудьги, з вимогою ласки і ніжності вся ця пухнаста туша полізла мені на руки. Лізу затулила волохата спина барваса.

– Звісно, попросив, – промовила Єлизавета, – ти ж від нього сахаєшся весь день. Але я ж бачила цей погляд. Катя!

– І що?

Ліза мовчала, але я і не обертаючись знала, що на її пірсингованій фізіономії розквітає шалена посмішка. У Лазар немає гальм. І мізків теж часто не буває, але їй щастить, і вона по життю йде легко. А я невдаха. У мене що не подія – то катастрофа. Одні косяки і невдачі. І я не вмію переступати через проблеми з легкістю, ніби це цукеркові фантики.

– Нічого,– хмикнула Лізка, – тільки поки ми сюди їхали, поки заселялися, ти жодного разу не згадала свого обожнюваного Алекса.

Я тільки знизала плечима і зітхнула.

– Можливо, я просто подорослішала, – піднімаючись на ноги, прошепотіла я, – запізно. Але колись же потрібно.

Я пройшла повз Лізу і замкнулася в душовій. Змию з себе міський пил і не буду думати про Алеска, і про капітана теж. Валятимуся на пляжі й відмокатиму в морі,

просолюючись до стану вобли.