Зберігач Таємних Реліквій - Arachne

Спочатку вони їхали через невеликі селища, де на вулицях ще можна було побачити людей, які починали свій день. Сонце лише починало підніматися, фарбуючи небо у ніжні рожеві та золотисті відтінки. Світло плавно розсипалося по дахах будинків, створюючи теплу, спокійну атмосферу.

Після селищ дорога почала підійматися вгору, і перед ними відкрилися величні гірські хребти. Туманні пасма плавно огортали вершини гір, створюючи відчуття казкової загадковості. З правого боку дороги виднілися густі ліси, де високі кипариси та сосни, які здавалися незмінними сторожами цих місць, розкинули свої розлогі гілки, створюючи прохолодну тінь.

Час від часу вони проїжджали біля невеликих річок та струмків, що весело дзюркотіли серед каміння. Вода в них була кришталево чистою, відображаючи блакить неба і зелень навколишніх дерев. Листя на деревах шепотіло від легкого ранкового вітру, додаючи особливу мелодію до цієї природної симфонії.

Далі, піднімаючись ще вище, вони побачили квіткові луки, де різнокольорові квіти, схожі на мозаїку, вкривали землю. Поля маків, жовтих нарцисів та синіх дзвіночків плавно переходили одне в одне, створюючи неймовірні кольорові палітри. 

На горизонті почали з'являтися старовинні пагоди та храми, приховані серед дерев. Храм Коя наближався, і дорога ставала все більш вузькою та звивистою. Відчувалась особлива атмосфера цих місць — тиха, спокійна, сповнена величчю природи та історії. Тобі відчував, як його серце наповнюється благоговінням перед цим краєвидом. Кенджі уважно стежив за дорогою, час від часу кидаючи погляд на свого друга, розуміючи, наскільки важливим є цей момент для Тобі.

Природа навколо здавалася незайманою, і цей шлях був схожий на подорож у минуле, до витоків самої душі Японії.

Тобі глибоко вдихнув свіже гірське повітря, і відчув, як воно наповнює його легені. 

"Я відчуваю легкість, наче я повернувся додому," — сказав він, з усмішкою повертаючись до Кенджі.

Кенджі усміхнувся і кивнув: "А то, тут твоя душа." 

Тобі вдивлявся у далекі гори, відчуваючи, як його душа знаходить спокій. Його погляд був наповнений теплотою та ностальгією.

"Хто ще живий з старих монахів? І багато молодих?" — запитав він, повертаючись до Кенджі.

"Той монах, що супроводжував нас до скарбниці, став старшим монахом," — відповів Кенджі. "І ще двоє, яких ти знаєш, залишились. Інші всі нові."

Він замовк на мить, потім додав: "Так, і як ти велів, там тепер є бойові монахи — молоді, міцні хлопці."

Тобі задумливо кивнув, коли почув відповіді Кенджі. Його очі потемніли, відбиваючи легку тінь смутку. Він мовчки згадував монахів, з якими провів не один рік, тих, хто був свідком їхніх пригод і розділяв з ним його місію. Вони стали йому не просто соратниками, а друзями, майже родиною. Згадуючи їхні обличчя, Тобі відчував сум за цими душами, які вже залишили цей світ і перейшли до загробного.

Його серце стискалося від думки, що багато хто з них не дожив до цього дня, не побачив теперішню Японію і не дізнався, як вони з Кенджі завершили свою місію. Він відчував гіркоту втрати, ніби частина його самого зникла разом з ними. Вони залишили свій слід у його житті, і тепер їхня відсутність створювала порожнечу, яку було важко заповнити.

Проте, разом із цим сумом, Тобі відчував і глибоку вдячність за час, який провів з ними. Він знав, що вони залишили світ з миром і що тепер вони знаходяться у спокої. Їхні пам’ять і мудрість залишаться з ним назавжди, і, можливо, їхні душі тепер спостерігають за ним, підтримуючи в його останньому шляху як Хранителя.

Коли вони доїхали до храму Коя, Тобі та Кенджі вийшли з машини і попрямували до входу. Тихий дзвін дзвіночків, що висіли на воротах, привітав їх. Навколо панувала атмосфера спокою та гармонії, пронизана ароматом сосен і квітів.

Як тільки Тобі ступив на територію храму, кілька монахів, що знаходилися поблизу, підняли голови. Їхні обличчя осяялися теплими усмішками, коли вони впізнали Тобі. Один з них, старший монах, що колись супроводжував Тобі до скарбниці, підходив до них. Він був високим і статним, з уважним і мудрим поглядом. Його обличчя зберігало спокій, але в очах було видно радість від зустрічі.

"Тобі-сан," — привітав він, злегка схиляючи голову, — "ми раді бачити вас знову в нашому храмі."

Інші монахі теж підійшли ближче, вітаючи Тобі схилянням голови і тихими привітаннями. Серед них були й ті, кого Тобі знав раніше, і нові обличчя — молоді, але вже віддані своїй справі. Монахі вбрані в традиційні одяг, стояли зі спокійними обличчями, уважно дивлячись на нього. 

Тобі, відчуваючи теплоту від цих привітань, злегка схилив голову у відповідь. Він був зворушений таким прийомом. Відчувалося, що всі вони шанують і поважають його, пам’ятаючи про минулі подвиги. Монахі запросили Тобі і Кенджі увійти всередину храму, де вони могли б поспілкуватися і обговорити важливі справи.

Атмосфера була наповнена спокоєм і теплом, і Тобі відчував, що дійсно повернувся до місця, яке для нього було більше, ніж просто храм — до дому.

Молоді монахі з цікавістю дивилися на Тобі. Він почув їх тихий шепіт, який лунав у повітрі, як легкий вітерець.

"Дивись, це ж той самий Зберігач," — благоговійно прошепотів один монах.

"Так, і у нього катана Ямато," — додав інший з захопленням.

Тобі м'яко посміхнувся, почувши ці слова. Він уже звик до подібних поглядів і шепотів, які супроводжували його протягом усього життя. Хоча його шлях Хранителя був наповнений викликами і обов'язками, він також приносив моменти визнання і поваги. Тобі бачив у цих молодих монахах майбутнє храму, їхню щиру зацікавленість і прагнення вчитися. Він відчував, що час настав передати свої знання і досвід, щоб забезпечити продовження традиції і захист скарбів храму.

Тобі, пройшовши в храм, зупинився на порозі і оглянув знайомі стіни. Молоді монахі привітно вклонилися йому, а старший монах, що їх очолював, вийшов назустріч з легкою посмішкою.

— Радий знову бачити тебе, Тобі, — сказав старший монах, кланяючись. — Твоя присутність завжди була великою честю для нашого храму.