Кордон у вогні - Адам Пшехшта

мить в сутінках вималювалися фари автобуса, потім навколо нього опустилася темрява. Кроне втратив зір. Певний час він вже не чув жодних звуків, все заглушало приголомшливе завивання. Капітан керувався неприродно гострим нюхом, йшов у напрямку, звідки до нього доходив запах вихлопних газів і бензини змішаний з дивним, солодкуватим смородом чи то фарби, чи то лаку для машин. Коли запах згустився – він стрілив, намагаючись тремтячими руками втримати зброю на рівні грудної клітки, цілити в бік, з якого доходив сморід, що викликав блювоту. Йому здалося, що він ще кілька разів натиснув на гачок, перш ніж перестав що-небудь відчувати.

***

Зі ступору його вирвало поколювання причеплених до тіла електродів. Відчуття було неприємним, нагадувало подразнення током. Кроне чув тихе брязкання, навколо вовтузилися якісь люди. Обриси постатей і всіх предметів були розмазані, нечіткі, людей оточувала різнокольорова, пульсуюча рівномірним ритмом аура. Найближче сидів старший, сивий чоловік, який вдивлявся в екран телетроскопа. Чорні кабелі зміями обплітали дивну апаратуру, звисали з ліжка, вочевидь, з’єднуючи її з електродами на тілі офіцера.

Раптом в поле зору Кроне ввійшов хтось в мундирі, з шаблею і пістолетом на поясі. Зупинився в ногах ліжка, уважно придивляючись до лежачого. Гострі, соколині риси незнайомого то вимальовувалися чітко, то змазувалися, немов Кроне дивився через запотілий бінокль.

-- Що трапилося? Хто ви? – прошептав він.

-- Ротмістр Нарбутт-Одоланицький, чотирнадцятий полк уланів, -- клацнув той каблуками. – Мене прислали сюди з певною місією, -- пояснив.

-- Знаменитий дуелянт?! Знадобилося когось вбити?

Тільки за якусь мить Кроне зрозумів, що міркує вголос.

-- В усіх є недоліки, -- знизав плечима кавалерист. – Одні б’ються на дуелях, інші забагато п’ють…

-- Панове!

Кроне впізнав голос Гізели Корицької.

-- Сердечно перепрошую, -- схилився Одоланицький.

-- Що трапилося? – повторив капітан.

-- Сержант живий, у важкому стані, майже як ти, -- відповіла жінка. – Решта домашніх, завдяки тобі, врятувалася, зате померло четверо людей у селі й… наш управитель.

На якусь мить вона замовкла, неначе збираючись з силами.

-- Ще кілька осіб досі не прийшли до тями, -- додала вона із зусиллям. – Однак доктор Наркєвич каже…

-- Наркєвич тут?! – вигукнув Кроне.

-- До ваших послуг, -- пробурмотів сивий, відводячи погляд віл телетроскопа. – Маршал наказав мені привести вас у задовільний стан. Наскільки це буде можливо.

-- А конкретніше? – запитав капітан. Він напружено вдивлявся в людину-провісника технології, яка змінила світ. Спочатку одична сила – відкрита дослідником дев’ятнадцятого століття бароном фон Райхенбахом енергія, яку виділяють люди, рослини, звірі та кристали – цікавила тільки окультистів. Саме Йодко-Наркєвич, один з піонерів фотографії, довів, що електрика не єдиний, чи навіть найголовніший вид енергії, який може впливати на людське життя. Він створив перший одичний апарат, пізніше його ідеї підхопили Охрович, Ріше та інші науковці.

Наркєвич був високим, худорлявим чоловіком зі зораним зморшками, симпатичним обличчям. Його постать оточувала срібно-біла аура.

-- Гадаю, Ви цілковито видужаєте, -- обізвався він дещо обережно. – Найбільша проблема – це очі. Не впевнений, що моя… апаратура зможе відновити потріскані кровоносні судини та пошкоджену райдужну оболонку. Однак поки що все йде добре, -- докинув оптимістично.

-- Як… як це трапилося?

-- Ви про отримані ушкодження? – перепитав Одоланицький.

Кроне підтвердив, вмостився на подушках. До нього поверталася здатність володіти руками й ногами.

-- Що ж, Ви взяли вінчестер і пішли один проти “дробарки”. В 1920 році, коли росіяни за допомогою таких пристроїв намагалися прорвати фронт під Варшавою, завдання знищення “дробарок’ доручалося артилерії, -- додав він їдко. – Не відомо яким дивом, сліпий і глухий, Ви наткнулися на автобус і обстріляли його настільки успішно, що вони завернули. На місці ми знайшли сліди крові.

-- Як це – сліди крові, -- не зрозумів Кроне. – Хтось виліз з автобуса?

-- Не обов’язково, вікна таких машин мають особливе покриття, щось схоже на фарбу. Воно захищає екіпаж від дії емітера, однак на практиці дещо нагадує венеціанське дзеркало: ззовні вікно створює враження замальованого фарбою, зсередини через нього можна дивитися, як через нормальну шибку. Якщо хтось стояв виткнувши носа через вікно, то Ви, мабуть, відстрелили йому голову. От трохи й наляпало… З розбитим вікном їм довелося вимкнути апаратуру і втікати. Кордон недалеко, -- закінчив він похмуро.

-- Їм це вдалося?

-- Цим разом так, -- признав ротмістр, стискаючи кулаки. – По дорозі, коли їхали в село, вони перебили всіх на пропускному пункті в Пелчанах, сім чоловік. Вони були готові до всього, але чьорний ворон… Повернулися тією ж дорогою, впевнені, що їх ніхто не зупинить.

В голосі Одоланицького пролунала втома.

-- Що Ви тут робите? Ви з “Двійки”? – змінив тему Кроне.

-- Борони Боже! – запротестував ротмістр. – Я опинився в цій, pardonnez moi, -- він схилився в бік Корицької. – Дірі, виконуючи наказ свого безпосереднього командира, який в свою чергу намагався виконати наказ Маршала. Йдеться про координацію, -- зітхнув він.

-- Про координацію? – здивувалася Гізела.

-- Я не дуже можу говорити про це, -- вибачився кавалерист. – Принаймні у Вашому товаристві…

-- Зрозуміло, -- сказала з посмішкою Корицька. – Пізніше ви зможете…

-- Справа не в цьому, -- перебив її Кроне. – Наскільки я зрозумів, йдеться не про таємницю, бо тоді ми не почули би жодного слова на цю тему, а про те, як Маршал сформулював свій наказ.

-- Саме так, -- підтвердив з полегшенням Одоланицький.

-- Ви мене зацікавили, пане ротмістре, однак чи не могли б Ви коротко пояснити…

Нарбутт-Одоланицький з виразом мученика на обличчі важко зітхнув.

-- Комендант заявив, що недавно проведені військові навчання