Кордон у вогні - Адам Пшехшта

-- Пілсудський? – Гізела широко відкрила очі. – Ти особисто знайомий з Маршалом?

-- Авжеж, та годі про це, -- обрізав він. – Ми приїхали не прогулянку.

Він взяв її за руку, повів поміж вигорілі на сонці, похилені вітром, хвилі трав, поміж якими виглядали купки полину і чортополоху. Вони неспішно крокували вперед, не вибираючи напрямку, не задумуючись про ціль подорожі. Навколо пахло землею і травами, на небо повільно виповзали щораз темніші хмари. Збиралося на дощ. Вони гуляли поки не впали перші, важкі каплі. Жоден з них не хотів порушувати мовчанку, повертатися до буденного життя. Вони поглинали забуття, яке давав їм степ. Потім всілися в бричку, слухаючи, як дощ барабанить по шкіряному дашку. Під вечір Кроне пересів на місце кучера, повільно, немов нехотячи, направив віз на дорогу. Вони поверталися. Степ був свободою, але вони належали до світу поневолених, до світу людей.

На подвір’ї на них чекав управитель – понурий, мокрий чоловік без слів зайнявся кіньми, на диво не гукаючи службу. “Двієчнику” здалося, що він зауважив в його очах тривожний блиск.

***

Томчак поцілував дівчину в вухо, провів долонею по голих сідницях, продовжив рух, гладячи ніжну спину. Він відчував під пальцями дрібні випуклості хребта, мокру від поту, еластичну шкіру. Марися замуркотала від розкоші й перевернулася набік. Запахло лавандою і зім’ятим двома тілами сіном, крізь напіввідчинені двері стодоли заглянули перші зірки. Коли вона пригорнулася до нього, Томчак дозволив собі на одну з небагатьох усмішок – безпечну під покровом темряви. Він недооцінив її.

-- Ти посміхнувся, -- сказала дівчина. – Чому?

-- Я? – запитав він лицемірно здивованим тоном.

-- Ти, -- підтвердила вона грізно. Постукала його легенько по щоці.

-- В тебе здригнулися м’язи обличчя, -- пояснила Марися.

Якусь мить він мовчав, немов міркуючи, чи дражнити її далі, звести розмову до рівня тривіального флірту.

-- Я посміхнувся через тебе, -- зрештою признав він. – Якби хтось спостерігав за нами збоку, то побачив би тільки хтивого вояка і не надто цнотливе, сільське дівча. Однак ми знаємо, що це щось більше, щось… -- він завагався. – Гарне. Ми не кохаємо одне одного і не покохаємо, однак… ти відчула мою самотність, мою втому і дала мені відпочинок, запропонувала свою увагу, товариство.

Марися промовчала. Її дихання пришвидшилося, на якусь мить м’язи напружилися. Вона сіла, збільшуючи відстань, автоматично причесала пальцями скуйовджене волосся.

-- Забагато філософії, як на просту селючку, -- заявила з вдаваною веселістю.

-- Ти закінчила гімназію, -- зауважив Томчак з легким докором в голосі.

-- Звідки ти знаєш?!

-- Робота така, -- відповів він лагідно. – Знати різні речі.

Коли вона почала осідати, Томчак ледь встиг спіймати її. Він відчув на руках вологу, в ніздрі вдарив іржавий запах крові. Майже в ту саму мить в його розум вдерся жахливий, нерівномірний вереск, схожий на стогін якоїсь пекельної бестії. Він зойкнув, встав з зусиллям і поспішно переніс Марисю до дому. Поклавши її на ліжко, вискочив з хатини, на ходу натягуючи штани. В кількох десятках метрів від подвір’я Стасюків, посеред дороги, що тягнулася через село, стояв автобус. Замальовані фарбою бічні вікна і розміщена на даху, схожа на широко відкриту пащу акули, апаратура нагадували готового до стрибка хижака.

-- Чьорний ворон, -- пробурмотів Томчак. – Чьорний ворон…

Він помчав у бік маєтку Корицьких, не зважаючи на покалічені, босі ноги і кров, що сочилася з вух. Біг, хоча відчував, як з кожною миттю його залишають сили, як слабне воля. Йому хотілося лягти на вологу землю, що пахла дощем, згорнутися в клубок, померти. Він був готовий на все, тільки щоб не чути цього жахливого завивання. Однак його підганяла якась неясна сила, тож він брів уперед, спотикався, вставав і знов зривався на біг. Сержант знав, що обов’язково повинен когось про щось повідомити, але приголомшений всюдисущим стогоном розум не хотів, або не міг сконцентруватися на цьому завданні. Йому здавалося, що свідомість власного “я” зникає десь в глибині мозку, розпливається в безмежному, чорному, як ніч просторі. “Щось” бігло, “щось” мало план, але не він. Сам Томчак майже цілковито зник, немов у якомусь темному різновиді йоги. Звернувши зі стежки, що вела за село, він на якусь мить зупинився, відчуваючи невимовне полегшення – натиск, який розчавлював волю ослаб, завивання притихло. На віддалі сержант зауважив теплі, жовті очі вікон палацу. Він вирушив у їхній бік, кусаючи з болю губи, не дивуючись витер кров, що сочилася йому з очей. Томчак повільно втрачав зір і орієнтацію в просторі. Через кілька хвилин його знов наздогнала музика смерті. Автобус рухався вслід за ним, в бік маєтку Корицьких.

***

Кроне підняв сержанта з землі й перевісивши безвладне тіло через плече, з трудом заніс його в маєток. Томчак доповз до підніжжя сходів, що вели на ганок, де його і знайшов капітан. Всі домашні лежали в ліжках, або там, де їх досягнула моторошна пісня, більшість з них відразу втратили притомність. Закріплений на даху чорного автобуса емітер ефективно позбавив їх свідомості. Кроне знав, що дехто з них вже не прокинеться, інші залишаться каліками до кінця життя. Цей тип одичного апарата, який застосовували росіяни, називали “дробарка”. Більшість таких конструкцій повинні підтримувати й посилювати різноманітні прояви активності живих організмів, “дробарка” – навпаки. На фізіологічному рівні вона викликала кровотечі, втрату зору, слуху і орієнтації в просторі. Діяла також на психіку, різко ослаблюючи волю, викликаючи депресію і думки про самовбивство. Кроне розумів, часу в нього небагато.

Він взяв дробовик, не турбуючись пошуками запасних набоїв. Знав, якщо кілька перших пострілів виявиться невдалими, то шансів на наступні в нього не буде. Пройшовши кілька сотень метрів, Кроне відчув, як з очей і вух течуть тонкі цівки крові, рішучі на початку рухи стають щораз незграбнішими. На якусь