Подорож на Місяць - Жюль Верн
Справді, це Сонце, яке було б ще в газоподібному стані і складалося з рухомих часточок, оберталося б навколо своєї осі, щоб закінчити згущення. Цей рух за законом механіки прискорювався б із зменшенням об'єму до того моменту, коли відцентрова сила перемогла б інші явища: молекули, які були в площині екватора, відірвалися б, немов каміння, кинуте пращею, і утворили б навколо Сонця кілька концентричних кілець, подібних до кілець Сатурна. Ці кільця, обертаючись навколо центральної маси, знов-таки розірвалися б і роздрібнилися на другорядні туманності, тобто планети.
Коли б спостерігач зосередив всю свою увагу на цих планетах, ми побачили б такі самі процеси, як у Сонці, і помітили б утворення космічних кілець, з яких утворилися другорядні зорі, звані супутниками[20].
Таким чином, у цих переходах від атомів до молекул, від молекул до туманності, від туманності до зоряної купи, від неї до основної зорі, від основної зорі до Сонця, від Сонця до планет, від планет до супутника, — постає перед нами картина змін, яких зазнали небесні тіла від початку[21] всесвіту. Сонце, що нам здається найбільшим у величезному світі зір, є, як доводять найновіші наукові дані, тільки часточкою Млечної Путі. Для нас Сонце справді велике, бо воно в 1 400 000 разів більше від Землі. Навколо нього обертається 8 планет[22], які утворилися з його маси. Якщо перелічувати планети, починаючи від найближчої до Сонця, то це будуть Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун. Крім того, між Марсом і Юпітером обертаються інші менші тіла, мабуть, уламки планет, які роздробилися на шматки. Тепер їх відомо багато сотень[23].
Деякі супутники Сонця — планети, що їх Сонце тримає за законом тяжіння, мають і собі супутників. Нептун має одного, Уран — 4, Сатурн — 10, Юпітер — 9, Марс — 2, Земля — 1, Венера та Меркурій супутників не мають.
Цей єдиний супутник Землі, чи не найменш важливий у сонячному світі, зветься Місяцем, і саме його відважні янкі мали намір завоювати.
Нічне світило, своєю відносною близькістю і виглядом своїх швидко поновлюваних різноманітних фаз, поряд із Сонцем, з давніх-давен привертало до себе увагу жителів Землі.
Але Сонце втомлює зір, і блиск його світла змушує тих, що ним милуються, заплющувати очі.
Білява Феба (так називали стародавні греки Місяць), навпаки, ближча до людей, дозволяє їм дивитися на свою скромну красу; вона приємна для ока, не така гордовита, як її променистий брат — Аполлон, хоч і затемнює іноді його, не бувши ніколи затемненою ним.
Давні народи ставилися до цього світила з особливою пошаною. Єгиптяни звали його Ізідою; фінікійці — Астартою; греки шанували Місяць під іменами Селени або Феби, дочки Лето ї Зевса, і пояснювали його затемнення тим, що він іноді відвідував Ендіміона, засудженого спати все своє життя в печері. Згідно з старовинним міфом, немейський лев, якого подолав Геракл, перед тим як спуститися на землю, бігав на полях Місяця. Грецький поет Агезіанакт, на якого посилався Плутарх, вихваляв у своїх віршах красу очей, носа і рота променистої Селени. Проте, якщо давні народи добре розумілися на властивій Селені вдачі з міфологічного погляду, то навіть найученіші серед них залишалися невігласами в науці про Місяць, у селенографії.
Проте багато астрономів давніх епох зробили деякі спостереження над особливостями Місяця, і їх висновки підтверджуються сучасною наукою. Всупереч твердженням жителів Аркадії, ніби вони вже жили на Землі, коли ще Місяця не існувало; всупереч одному такому, Татію, який вважав Місяць за уламок сонячного диска; всупереч Клеархові, учневі філософа Арістотеля, який вважав Місяць за дзеркало, де відсвічувала поверхня океану, а також і тим, які вважали його за випари Землі або за напіввогняну і напівкрижану кулю, що оберталася навколо себе, — були вже й такі вчені, які за допомогою дотепних спостережень і без оптичних приладів відгадали більшість законів, що керують нашим супутником. Так, Фалес із Мілета, року 460 до нашої ери, висловив думку, що Місяць освітлюється Сонцем. Арістарх з острова Самоса подав правильне пояснення місячних фаз[24]. Клеомен зазначив, що Місяць сяє відбитим світлом. Халдеєць[25] Бероз відкрив, що тривалість обертання Місяця навколо своєї осі дорівнює тривалості його обертання навколо Землі, і цим з'ясував, чому Місяць завжди повернутий до Землі тим самим боком. Нарешті, Гіппарх, за два століття до нашої ери, відкрив деякі нерівномірності в русі супутника Землі.
Ці дані згодом були стверджені й використані пізнішими астрономами. Птолемей у II ст. після нашої ери та арабський учений Абуль-Вафа у X ст. доповнили спостереження Гіппарха над нерівномірністю обертань Місяця, який рухається хвилясто під впливом Сонця. Згодом Копернік у XV ст. і Тіхо-Браге в XVI ст. цілком з'ясували будову сонячної системи і ту роль, яку відіграє Місяць серед небесних тіл. На той час рух Місяця був приблизно визначений, але про фізичні властивості цього світила знали ще мало. Тоді Галілей пояснив світлові явища, помітні під час деяких фаз
