Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

Учора, коли в одному з таких усе довше триваючих з кожним разом нападів трипалий несамовито рвав рогом кору дерева, на галявину з гілок, стурбована за своє гніздо, зістрибнула велика чорна мавпа й невдоволено заляскала волохатими передніми лапами по землі. Й нараз немов луснула, прорвалася тонка захисна оболонка, що насилу стримувала в мозку пульсуючу розжарену груду люті.

Трипалий зробив те, чого ніколи в своєму житті не робив: одним стрибком підскочив до мавпи і з силою викинув уперед копито. Передній з трьох ороговілих пальців копита, що надавали слідові форму трилисника, не був закруглений, як гладкі й рухомі в суглобах задні пальці, а по всій довжині копита спереду сходився кутом, утворюючи гостру грань. З її допомогою трипалий легко прорубував дорогу в хащах, оббивав кору з молодих дерев, щоб поласувати солодким соком, викопував з твердого ґрунту коріння. Тому трипалий майже не відчув, як копито пройшло крізь живу, податливу плоть мавпи.

З цієї миті трипалий вбивав не зупиняючись, проте в його діях проглядала система, надто складна для того, щоб її можна було приписати простому сказові. Здавалося, трипалий перетворився на автомат, механізм, що його захопив чийсь злий чужий розум і тепер натискає потрібні кнопки, виконуючи підступний, заздалегідь продуманий план.

Керований цією невідомою силою, трипалий вибирав собі ділянку лісу й починав носитися по ній від центру концентричними колами, витісняючи з ділянки всіх його мешканців і безжально вбиваючи тих, що забарилися. Очистивши собі таким чином зону, трипалий зупинявся, чекав якийсь час, вслухуючись у себе, і, не отримавши бажаної команди, кидався бігти далі, знаходив нову ділянку, і все повторювалося спочатку.

… Трипалий робив третє коло, ганяючись за лисицею, яка ніяк не бажала забратися з його ділянки, і несподівано натрапив на новий запах. Пам’ять відразу підказала, що запах цей належить чужим істотам, які нещодавно поселилися на краю лісу. Ще він пригадав, що прибульці — єдині тварини, яких і йому, трипалому, слід остерігатися. Проте голос самозбереження зараз звучав у ньому зовсім слабо, і трипалий його не почув. Крім того, життя для нього тепер, ані власне, ані чуже, не мало жодного значення. Як будь-яка інша жива істота, прибулець у дану мить був потенційним злом, яке годі залишати на ділянці, де може відбутися Головне.

Чужинець був більший від лисиці, а значить, небезпечніший: він ховався зовсім поряд. Трипалий перейшов на новий слід, знищив чужинця і, не звертаючи уваги на гуркіт та удар у плече, що вирвав шматок шкури, кинувся знову за лисицею.

І раптом відчув, що Головне станеться зараз.

Лють, нестямність, жага вбивати зненацька зникли. Трипалий зупинився, важко водячи боками від багатогодинної гонитви, підтюпцем підбіг до розложистого куща і, задкуючи, щоб якомога глибше заховати в чагарниках задню частину тіла, улігся під колюче гілля.

Цієї миті пухир загривка, що за останні дні помітно виріс і туго натягнув покриту короткою рудуватою щетиною шкіру, розірвався з глухим клацанням, і трипалий відчув найбільшу полегшу: сталося Головне!

З-під тріснутої шкіри десятками, а відтак сотнями ринули на всі боки крихітні хробачки на коротких моторних ніжках — личинки. Трипалий бачив, як, уже аніскільки не боячись його, з-за дерев випірнула лисиця, яку він не встиг убити, згаявши час на чужинця, й почала жадібно пожирати личинок. Зістрибнув з гілки й несамовито запрацював дзьобом птах, поспішаючи набити зоб. Невідомо звідки з’явилася товста, бура, в зелених плямах змія і також приєдналася до учти. Трипалого це більше вже не турбувало, він знав, що частина личинок обов’язково врятується, встигнувши сховатися в кущах, заритися в землю, або прогризти собі хід під кору дерева, або пробратися до річки й там пірнути в намул. З тих, кого не зжеруть сьогодні, половина загине пізніше. Але ті личинки, які встигнуть пристосуватися до навколишніх умов, виживуть і стануть тапірами, мурахоїдами, лисицями; з багатьох вийдуть комахи; ті, що зуміють обернутися в лялечку в річковому намулі, спливуть на поверхню вже яскравими крилатими птахами. А одна личинка чи, можливо, навіть декілька зможуть перетворитися на прекрасних, сильних, довгоногих трипалих…

З-за кущів вийшли двоє чужинців і зупинилися. Занюхавши їх запах, трипалий повернув голову й побачив, що вони дивляться на нього. Один із двоногих підняв до плеча довгастий, схожий на палицю предмет, і трипалий зрозумів, що зараз помре. Але йому не було страшно, він відчував, що життя однаково покидає його, а тим личинкам, які ще не встигли виповзти з нього, тепла й їжі під шкурою вистачить, щоб дозріти.

Спокійний усвідомленням того, що виконав Головне, трипалий опустив голову й не бачив, як другий двоногий простягнув руку й відвів убік блискучий предмет, який тримав його супутник, як чужинці перезирнулися, подивилися ще раз на нього, відтак обернулися й пішли назад у ліс.

«Зараз він почне вимагати в мене пояснень, — подумав Стас, — а що мені сказати, в нього загинув друг, а я не дав йому помститися…»

Але Грауфф нічого не питав, він ішов позаду Стаса й мовчав, час від часу прокашлюючись, немов у нього пересохло в горлі.

Стас до болю в суглобах зціпив кулак. Як, ну як він міг пуститися в цю безглузду гонитву за трипалим? Як він, еколог, посмів узяти на себе роль судді й навіть ката? Ще не пізно було зупинитися, коли Грауфф висловився проти того, щоб убивати трипалого…

Побачивши мертвого Бурлаку, Грауфф загарчав і кинувся за трипалим, а Стас, немов заціпенівши, стояв і дивився. Відтак похопився й побіг услід, але щось у ньому вже трапилося, немов зі смертю Бурлаки в ньому зламався якийсь обмежувач, що не давав йому зрозуміти самого себе. Коли вони підбігали до лежні трипалого, Стас уже твердо знав, що знищити його вони не мають права, але йому знадобилася вся рішучість і сила волі, щоб сказати Грауффові «ні», не дати йому вистрілити.

Стас подумав, що більше пострілів на Анторзі не буде. Можливо, Управління екології колоній зважить його провину і залишить на