Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук
Коли Бен опускав автомат, обличчя його було втричі біліше за крейду.
— Чортяка! Я мало не скосив тебе!
— Ви ж таку зчинили стрілянину! — захекано вів далі Джіммі. — Я гнав щодуху!
— І Цяцю полишив одну!
— Але ж я думав, що ви…
— Тепер уже нам запевне хрест, — застогнав Бен. — Ви ж знаєте, що Цяця не може дати драла тільки поки хтось із нас при ній!
Щоправда, ми цього не знали. Ми тільки гадали так. Але Бенові було не до розмірковувань. Такий же напружений день!
— Бігом назад! — заверещав він на Джіммі. — Одна нога тут, друга там! Може, ще встигнеш її перейняти!
В цьому не було ніякого сенсу: якщо Цяця хотіла втекти, вона зробила б це ту ж мить, коли Джіммі зник. Але Джіммі не став упиратись. Він просто повернувся й рушив назад, навпростець через зарості. Потім ще довго чулося, як він хрускотів галуззям.
Бен знов подерся на моє дерево, і все бурчав:
— От тупаки вдалися! Все у них півтора людського! Один втік і покинув Цяцю. Другий застряв на дереві. Хоча б за себе навчилися дбати!
Він ще довго розводився в такому самому дусі.
Я не відповідав йому, бо й пощо було?
Нога мені пекла вогнем, і я лише одного прагнув — щоб він швидше мене звільнив.
Бен знову вибрався на мою гілляку, і я кінець кінцем витяг ногу. Він скочив на землю, а я спускався по стовбуру. Нога розпухла й дуже боліла, але сяк-так я міг шкутильгати.
Бен не став мене чекати. Схопивши автомат, він махнув до табору.
Я спробував теж прискорити ходу, та це було неможливо, тож я пішов потихеньку.
З узлісся я побачив, що Цяця на місці і що, отже, розходився Бен зовсім даремно. Але такої він уже вдачі.
Коли я добрався до табору, Джіммі став стягувати з мене черевика, а я шкріб руками землю, щоб не кричати від болю. Потім він нагрів відро води — зробити мені теплу ванну, в аптечці знайшов якоїсь мазі й натер мою розпухлу ногу. Мені, власне, здавалося, наче він це робив, не дуже тямлячи, що до чого. Та, в усякому разі, наміри у нього були добрі.
Бен тим часом гарячкував, побачивши одну дивну річ. Коли ми виходили з табору, на землі довкіл Цяці було повно слідів від наших ніг і коліс Елмера, але тепер всі до одного сліди зникли, наче їх мітлою змели. Це й справді було дивно, хоч Бен усе-таки забагато приділяв цьому уваги. Найважливіше, що Цяця не втекла. А коли так, то є надія з часом порозумітися з нею. Бо без неї нам довіку звідси не вибратися.
Джіммі приготував щось поїсти, і коли ми підкріпилися, Бен сказав, що піде подивиться, як там Елмер поживає.
Хто-хто, а я на цього Елмера надивився стільки, що бодай би його й ніколи вже не бачити. Ну а Джіммі ним взагалі не цікавився — він сказав, що працюватиме над своєю сагою.
Отож Бен узяв зброю і пішов за пагорби один.
Біль у нозі вже стихав, і я, вмостившись зручніше, вирішив трохи подумати, але, мабуть, занадто роздумався, бо аж заснув.
Прокинувся я надвечір. Джіммі вже був у тривозі.
— Щось Бена довго нема, — сказав він. — Я вже боюся, чи з ним чого не сталося.
Мені це теж не подобалося, проте ми вирішили ще яку часину почекати і не йти поки що на пошуки Бена. Зрештою, він був не в найкращому гуморі і міг би зняти бучу, що ми покинули табір, подавшись його рятувати.
Повернувся Бен, коли вже майже зовсім смеркло, і був знеможений до краю і якийсь ніби розгублений. Він прихилив автомат до ящика й сів. Потім дістав кухлика й простяг руку по кавник.
— Елмер зник, — заявив він. — Цілий день я його шукав. І ніде ні сліду.
Спершу я подумав: ну й чудово. Та потім зважив, що нам таки краще б знати, де він, треба не спускати його з очей. І раптом у мене зродилася страшна підозра. Я, здається, знав, де Елмер!
— В долину, правда, я не спускався, — сказав Бен, — але обійшов навколо й з усіх боків роздивився її у бінокль.
— Він міг сховатися в якійсь печері, — висловив гадку Джіммі.
— Можливо, — погодився Бен.
Ми висунули ще цілу купу інших припущень. Джіммі наполягав, що Елмер зашився в печері. Бен схилявся до того, що він взагалі вибрався з цієї місцевості. Але я не сказав того, що думав. Надто вже це було фантастичним.
Я зголосився чергувати в першу зміну — мовляв, однак нога не дасть мені заснути, — і коли Бена з Джіммі охопив сон, підійшов до Цяці й постукав по її металевій обшивці. Я ні на що не розраховував. Я гадав, що вона й досі сердиться.
Але вона таки вистромила щупальце, на якому з’явилося “обличчя” — око-лінза, слуховий пристрій і гучномовець.
— Це гарно з твого боку, що ти не втекла й не покинула нас, — сказав я.
Цяця вилаялась. Це вперше й востаннє я почув з її уст такі слівця.
— А як я могла втекти? — спитала вона, коли нарешті спромоглася на пристойну мову. — Ці всі підлі людські підступи! Я б давно втекла, якби не…
— Що за підлі підступи?
— А ти ніби не знаєш! В мене вбудовано блок, який не дозволяє мені злетіти, якщо всередині немає хоча б одного з вас, нещасних людиськ!
— Я не знав цього, — промовив я.
— Не пробуй мені замилювати очі, — ошкірилась Цяця. — Це все ваші підлі людські підступи, і ти такий самий підлий, як і решта. Але мені до цього байдуже, бо я вже знайшла те, чого жадала. Я нарешті задоволена. Я тепер знаю своє покликання. Я…
— Цяцю, — спитав я без манівців, — ти злигалася з Елмером?
— Як ти вульгарно говориш! — дорікнула мені Цяця. — Чисто по-людському! Елмер — учений і вихований, і його вірність своїм давно вимерлим господарям така зворушлива, що людям цього не збагнути. До нього погано ставилися, і я спробую компенсувати це йому. Все, чого він хотів, — це фосфату з ваших кісток…
— Фосфату з наших кісток?! — скрикнув я.
— Авжеж, фосфату, — повторила Цяця. — Бідному Елмерові так тяжко добувати фосфат… Раніш він діставав його з тварин, яких ловив, але тепер їх не стало. Є, правда, птахи, тільки ж спробуй їх зловити! А у вас такі гарні, великі кістки…
— Так ось до чого ти докотилася! — суворо дорікнув я. — Тебе
