В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

Через кілька хвилин, бадьорі, посвіжілі, вони снідали.

— А знаєш, Аміно, — сказав Ігор, допиваючи каву, — візьми й мене на фабрику. Чи не можна?

— Чому ж не можна? Поїдьмо. Подивишся, може, захочеш працювати разом зі мною… — Вона підвела на нього очі. — Ти вже відпочив після довгої мандрівки?

— Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.

— Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?

— Аякже!

— Це чудово, Ігоре.

— Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.

— А невже були такі?

— Траплялися.

— Здорові, нормальні люди?

— Так.

— Невже вони не відчували краси праці? — Слово «краси» дівчина вимовила з притиском.

Ігор засміявся:

— Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?

Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…

Їхню бесіду перервала бабуся.

— Ви запізнитесь на фабрику! — гукнула, заглянувши в двері.

Вони поспішили до гаража.

Аміно дала завдання «електронному шоферу», і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі — все подаленіло, попливло назад.

Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю. Шалений рух забивав дихання і сліпив очі. Ігореві хотілося співати, співати голосно, щоб перекричати шум повітряної лавини!

Автострада з м’яким шурхотом стелеться під колеса, ліс розступається, і ось поле хлюпає своєю ніжною зеленню! Ігор вбирає очима його широке роздолля. Родюче поле, яке ж ти вічно прекрасне! Невже тебе люди колись зрошували потом і кров’ю?

А стрічка шляху мигтить і мигтить.

Нарешті машина звертає з автостради і в’їжджає в тунель, залитий сонячним світлом.

— Більшість наших фабрик під землею, — пояснила Аміно у відповідь на запитливий погляд Ігоря.

Назустріч ішли вантажні машини, але шоферів на них так само не було. В кузовах виднілися то ящики, то тюки, то контейнери.

На невеличкому майданчику біля входу на фабрику стояла легкова машина. Біля неї зупинився й автомобіль Аміно.

— Приїхали!

Вони пішли в широко відчинені двері і опинилися в просторому диспетчерському залі. Обставлене мовчазною апаратурою, це приміщення нагадало Ігореві якийсь урочистий храм. Посередині біля великого овального екрана сидів за столом чоловік у сірому костюмі. Більше нікого тут не було.

Чоловік підвівся їм назустріч.

— Доброго ранку!

— Здрастуйте!

Аміно познайомила їх. Це був черговий диспетчер Імаджо, якого вона мала змінити. Здавши чергування, Імаджо з цікавістю слухав коротку розповідь Аміно про Ігоря. І те, як вона розповідала, і те, як цей Ігор поглядав на неї, викликало в Імаджо важке зітхання.

— Хочете оглянути нашу фабрику? — запитав Імаджо. — Я залишусь і проведу вас по всіх секціях, щоб не відривати Аміно від роботи. — А сам подумав: «Треба взнати ближче… І, може, він здогадається…»

— Буду дуже вдячний.

— А це вас не затримує, Імаджо? — Холодний, діловий тон її запитання збентежив диспетчера.

— Аніскільки! Зараз я маю час, — Імаджо поспішно звернувся до Ігоря: — Ходімо.

Аміно усміхнулась їм услід: її любий колега завжди поспішав — то на якесь заняття, то на стадіон, то на рибалку.

…Довгі коридори, містки, зали, заставлені верстатами, ліфти, ескалатори, меткі крани, що переносять своїми металевими руками якісь вантажі, — не це вразило Ігоря. Хіба він незвичний до машин і механізмів? Чи не знає, що таке конвеєр? Звичайно, техніка тут чудова, є на що подивитися, але найбільше вразило Ігоря безлюддя. Скільки вони не блукали по секціях з Імаджо — не зустріли жодної душі! А машини працювали безперестанку, під склепінням відлунювало їхнє бджолине гудіння. Машини подавали матеріал, виготовляли з нього потрібну річ, запаковували її і складали на вагонетки… Хоч Ігор чув про високий рівень автоматизації, але думав, що на фабриці є робітники: адже тут виробляється найрізноманітніший одяг для дітей, дорослих, жінок.

Розглядаючи устаткування, спостерігаючи злагоджену роботу вузлів і агрегатів, Ігор мало звертав уваги на свого екскурсовода. Імаджо був у збудженому стані, очі його поблискували, він намагався погасити той блиск, та це йому не вдавалося. Безперервно говорив, мабуть, знаходячи в цьому полегшення. Розповів Ігореві про виробничу потужність фабрики: за один день вона виготовляє стільки одягу, що можна одягти з ніг до голови сто тисяч чоловік!

— І оце зараз одна Аміно керує всім виробничим процесом? — недовірливо спитав Ігор.

— Так, одна. Потім її змінить інший диспетчер.

— І більше тут нікого нема?

— Нікогісінько, крім нас з вами.

— А що як поломка чи, зрештою, природний знос деталей?

— Не лише деталі, а й цілі агрегати замінюються службою профілактики після того, як вони попрацюють певний строк.

— Ага, значить, ціла служба профілактики! — зрадів ігор.

— Так, складна система механізмів…

— Механізмів? — розчарувався Ігор.

— Звичайно.

Більше він ні про що не запитував, щоб не здаватися смішним. У думці заздрив сухорлявому Імаджо, який почував себе зовсім вільно серед цієї техніки. Машини, машини… Це якось пригнічувало Ігоря. Тут він наче гвинтик, що випадково потрапив у гігантський годинниковий