В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Для таких далеких космічних мандрівок ми користуємося мезонними ракетами.

— Мезонними? — перепитав Ігор, ніби щось пригадуючи.

— Так. Ці ракети можна розігнати до швидкості світла, тобто досягти мало не трьохсот тисяч кілометрів на секунду.

— Значить, опанували! — вигукнув Ігор. — У наш час на мезонних ракетах подорожували тільки герої фантастичних оповідань. Це була красива вигадка, фантазія. А тепер, значить, справдилося!

— Справдилося, друже, і вже давно!

— Як же ця ракета… рухається?

— Принцип ви, звичайно, знаєте — реактивна тяга…

Вони сіли на лавці.

— Мезонна ракета, — говорив Феліче, — має досконалу установку, яка перетворює ядерне «пальне» на потік мезонів. Відбиваючись від сферичного рефлектора, цей потік і створює реактивну тягу. Половину відстані до пилової хмари ми подолаємо з прискоренням 10 метрів на секунду, а далі підемо з таким же прискоренням, але спрямованим у протилежний бік. Це поступово загальмує ракету. Отже, наш ядерний двигун працюватиме весь час. Прискорення в 10 метрів на секунду (байдуже, в який бік) даватиме нам відчуття майже такої самої ваги, як і на Землі.

— А… велика ця ракета? — поцікавився Ігор.

— Ви її побачите. Мені здається, що ні.

— Чоловік десять бере?

— Та ні, трохи більше, — жартівливо промовив Феліче. — Крім технічного персоналу, вона бере на борт 100–120 науковців. Справжній дослідний інститут! Та що там говорити, мезонна ракета для нас такий же звичайний засіб пересування у просторі, як колись були, скажімо, літаки. В цій експедиції мене особливо приваблює можливість проведення досліджень над мікроатомами…

— Мікроатомами? — Ігор обернувся до вченого всім корпусом. — Як це розуміти?

— В ядрі атома відкрито системи в мільйон разів менші. Ядро у порівнянні з ними — велетень! Відкрито багато нових властивостей «елементарних» часточок мікроатомів, взаємодії їх полів. Причому це зовсім інакші конструкції…

— Виходить, людство докопалося до найменших «цеглинок» природи? — перебив Ігор.

— Ні, воно тільки просунулося далі у своєму пізнанні. Наука ніколи не зможе сказати: «Годі, вивчено, розкрито вже все!»

З фізики вони перейшли до філософії і розмовляли довгенько, поки Феліче не згадав, що треба їхати в інститут.

— Ой пробачте! — вигукнув він, поглядаючи на годинника. — Треба поспішати, бо ще запізнюся!

Він бігом кинувся до гаража і незабаром поїхав.

Заклавши руки за спину, Ігор ходив по саду, обмірковуючи почуте. Вчитися, треба вчитися… А як там Надія? Вона вже опановує нове в своїй галузі — гідроботаніку, молодець! Схотілося поговорити з нею. Ігор пішов до будинку і попросив Аміно показати, як користуватися екраном. Але Надю цього разу не пощастило побачити: вона з Марістою була десь у підводних хащах.

Тоді Аміно настроїла екран на прийом інформаційної передачі. І якраз вчасно: саме почалося засідання Великої Ради. Виступав Саджера.

Це була зворушлива промова, сповнена гуманізму. Вчений зійшов з трибуни під оплески. Велика Рада Комун вирішила послати його на Гімалаї для переговорів про негайну мирну евакуацію марсіан.

Виступ вченого вразив Ігоря. Вже й екран погас, а Ігор сидів у кріслі, замислившись. Скільки благородства в серцях людей комуністичного світу!.. Але Ігор не схвалював задуму Саджери. Побоювався, що це дасть лише можливість загарбникам виграти час і зміцнити свої позиції.

Сонце висіло над заходом, коли Ігор вийшов посидіти на лавці в саду. Звідси видно було море. Воно пестило очі ніжними переливами фарб — від синьої до рожевої. Ігор довго милувався краєвидом. І дивно — чогось смутно стало на душі. Може, це море навіяло смуток? Воно наче шептало Ігорю: «Все пройде, все мине і зникне, як мої хвилі зникають одна за одною…» А любов? Хіба вона зникне? Щоб палахкотіти вогнем, щоб звучати музикою в серцях — вона пройматиме покоління, доки сяятиме наше Сонце. А почне воно пригасати — людська любов роздмухає його полум’я, створить для себе нові світи!

Отак думав Ігор, милуючись морем. Чиїсь кроки подушили його задуму. Та це ж Аміно! Перекинувши білий рушник через плече, вона йшла купатися.

— Ігоре, ходімте до моря! — гукнула, зупинившись над урвищем. — Чого ви такий похмурий?

— Похмурий? Це вам так здалося! — Ігор швидко підійшов до дівчини. — Як тут чудово у вас!

І вони крутим схилом подалися до моря.

Сходило сонце. Ігор мружився проти сліпучого сяйва, і йому здавалося, що тепер і сонце обновилося, стало веселішим. Ось воно бризнуло золотом на зелені тополі, що стіною оточують сад, на розложисті яблуні, густолисті груші. Хороший, радісний настрій наповнював груди.

Ігор ходить по стежці в саду, позираючи на обвиту виноградом веранду. Ось вийде Аміно, і вони кинуться у море. Приємно вранці освіжитися в прозорій воді, сполохати нічні тіні, що ховаються в глибінь. Але Аміно чомусь довго не йде. Може, він не помітив, як вона вийшла? Ігор поспішає на берег — так і є! Аміно вже плаває, м’яко б’ючи по воді руками.

Помітивши Ігоря, вона пірнає і пливе під водою. В прозорій синяві добре видно її красиве тіло.

«Плаває, як риба», — думає Ігор, не спускаючи з дівчини очей.

Кинувся у воду, пірнув, але до Аміно не доплив — не вистачило духу. Вона виринула і попливла йому назустріч.

— Ти була так довго під водою!

— Чудова сьогодні вода, — усміхнулась дівчина. — Не хочеться вилазити, але треба на роботу. Ось я й вас навчу так плавати!

— Може, перестанемо «викати»? — запропонував Ігор. — Згода?

— Якщо ви…

— Не «ви», а «ти»…

— Ну гаразд, згода!

Аміно пригорщею зачерпнула зеленкуватої хвильки