Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Дуглас Адамс

— Гм, — пробурмотів Редж, — цікаво, чи достатньо рано він прибув?

— Що ви сказали?

— О, нічого. Просто думав уголос.

— Боже мій, а він уміє розмовляти, скажіть? — раптом вигукнув Річард. — Він там уже більш ніж годину. Що ж там відбувається?

Він підвівся та подивився через огорожу на маленький сільський котедж, залитий позаду них місячним світлом. Приблизно годину тому Дірк зухвало підійшов до вхідних дверей і постукав у них. Коли двері дещо неохоче відчинилися й назовні визирнуло трохи спантеличене обличчя, Дірк підняв свій дурний капелюх і голосно сказав:

— Пане Семюел Колрідж? Я просто проходив мимо, по дорозі з Порлока, розумієте, і я подумав, чи не можна потурбувати вас та попросити удостоїти мене інтерв'ю? Це для невеличкої парафіяльної газети, в якій я редактор. Я обіцяю, що це буде недовго, я знаю, що ви, напевно, зайняті, бо ви ж такий відомий поет, але я так захоплююся вашою працею та…

Далі було не чутно, бо тієї миті Дірк зайшов усередину та зачинив за собою двері.

— Ви не проти, якщо я ненадовго залишу вас? — спитав Редж.

— Що? О, авжеж ні, — сказав Річард. — А я тим часом піду подивлюся, що відбувається.

Поки Редж відійшов за дерево, Річард поштовхом відчинив маленьку фіртку та саме збирався піти доріжкою, коли почув голоси, що наближалися зсередини будинку до вхідних дверей.

Він швидко кинувся назад, саме коли двері почали відчинятися.

— Що ж, дуже вам дякую, пане Колрідж, — сказав Дірк, виходячи, смикаючи в руках капелюх і кланяючись. — Дуже люб'язно з вашого боку приділити мені стільки часу, я дуже це ціную, і мої читачі, я певний, теж будуть вдячні. Я певний, що з цього вийде дуже гарна статейка, примірник якої я обов'язково надішлю вам, щоб ви прочитали на дозвіллі. Я буду дуже радий почути ваші коментарі — якщо ви їх матимете — щодо стилю, знаєте, може якісь поради, підказки, абощо. Що ж, ще раз дуже вам дякую за ваш час, я сподіваюсь, що не відволік вас від чогось важливого…

Двері за його спиною різко грюкнули.

Дірк розвернувся та з черговою тріумфальною посмішкою швидко пішов доріжкою до Річарда.

— Що ж, це поклало край, — сказав він, плеснувши долонями. — Думаю, він уже почав записувати, але тепер не згадає жодного слова, це точно. А де наш неперевершений професор? Ага, ось ви. Боже мій, я й не здогадувався, що це було так довго. Наш пан Колрідж такий цікавий і чарівний співрозмовник; принаймні, я певний, що він був би таким, якщо б я дав йому шанс, але я натомість був надто зайнятий тим, щоб самому бути чарівним.

— О, і я зробив те, що ти просив, Річарде, я спитав його наприкінці про альбатроса, а він сказав «Який ще альбатрос?» Тож я сказав, що це неважливо, альбатрос нічого не означає. А він сказав «Що саме не означає альбатрос?», а я сказав «та годі вже про альбатроса, це неважливо», а він сказав «Це важливо — якщо хтось прийшов посеред ночі до мого дому та питає про альбатроса, я хочу знати, до чого це?» Я сказав «Та щоб він сконав, той альбатрос», а він сказав «Можливо, я саме так і зроблю», і він вагався чи не буде це гарною ідеєю для поеми, над якою він працює. «Це набагато краще, — сказав він, — ніж смерть від астероїда» — останньому, на його думку, навряд чи хтось повірить. На цьому я й пішов від нього.

— Отже. Після рятування всього людського роду від знищення мені б не завадила піца. Що ви скажете на таку пропозицію?

Річард не висловив своєї думки. Натомість він дивився на Реджа.

— Вас щось непокоїть? — стривожився Редж.

— Це гарний фокус, — сказав Річард, — я готовий заприсягнутися, що у вас не було бороди, коли ви заходили за дерево.

— О… — Редж помацав пишну кількасантиметрову рослинність на своєму підборідді. — Так, — сказав він, — це через необачність.

— Чим ви займалися?

— О, просто кілька виправлень. Маленьке хірургічне втручання, так би мовити. Нічого масштабного.

Кілька хвилин по тому, заводячи їх у додаткові двері, що загадковим чином з'явилися на сусідньому корівнику, він озирнувся на небо, саме вчасно, щоб побачити, як там спалахнув та згаснув маленький вогник.

— Вибачте, Річарде, — пробурмотів він і зайшов за ними.

РОЗДІЛ 36

— Дякую, але ні, — твердо сказав Річард, — хоч як би мене не приваблювала перспектива купити тобі піцу, Дірку, та подивитися, як ти її їстимеш, я хочу потрапити відразу додому. Я маю побачитися зі С'юзан. Це можливо, Редже? Відразу до моєї квартири? Наступного тижня я приїду до Кембриджу та заберу машину.

— Ми вже прибули, — сказав Редж, — просто виходьте за двері й потрапите в свою кімнату. Зараз початок вечора п'ятниці, тож на вас чекає весь вікенд.

— Дякую. Ем… Дірку, зустрінемося згодом, гаразд? Я тобі щось винний? Я не певний.

Дірк байдуже махнув рукою.

— Пані Пірс зв'яжеться з тобою, — сказав він.

— Добре, гаразд, тоді побачимося з тобою, коли я трохи відпочину. Це все було дещо несподівано.

Він пішов до дверей і відчинив їх. Вийшовши, він опинився посередині своїх сходів, двері матеріалізувалися на стіні. Він хотів був піти сходами вгору, аж раптом йому спала думка й він розвернувся. Він знову зайшов у двері та зачинив їх за собою.

— Редже, а можна зробити маленький гак? — спитав він. — Я думаю, що буде добре, якщо я сьогодні запрошу С'юзан до ресторану, але в єдиному відомому мені закладі місця треба бронювати заздалегідь. Ви не могли б відправити мене на три тижні в минуле?

— Ніщо не може бути легше, — сказав Редж і трохи змінив розташування кісточок на рахівниці. — Готово, — сказав він. — Ми перемістилися в минуле на три тижні. Ви знаєте, де телефон.

Річард побіг внутрішніми сходами нагору, до спальні Реджа, та зателефонував у «L'Esprit d'Escalier». Менеджер залюбки прийняв його замовлення та з нетерпінням чекав на зустріч через три тижні. Повертаючись сходами вниз, Річард хитав від подиву головою.

— Мені потрібний вікенд надійної реальності, — сказав він. — А хто це щойно за двері вийшов?

— Це твою канапу доставляють, — сказав Дірк. — Чоловік запитав, чи не можемо ми потримати двері відчиненими, щоб вони змогли розвернутися на сходах, і я відповів, що залюбки.

Кілька хвилин по тому Річард уже квапливо йшов сходами