Загублений світ - Артур Конан Дойль
А моя Гледіс? Гледіс, чиїм ім’ям було названо таємниче озеро, що відтепер називатиметься Центральним, тому що тепер я вже не хочу дарувати їй безсмертя. Чи не зауважував я й раніше деяких ознак черствості в натурі цієї жінки? Чи не відчував, з гордістю підкоряючись її велінню, що небагато коштує та любов, яка посилає людину на вірну смерть або змушує її ризикувати життям? Чи не боровся з настирливою думкою, що в цій жінці прекрасний лише зовнішній вигляд, що душу її затьмарює тінь себелюбності і мінливості? Чому вона так зачаровувалася всім героїчним? Чи не тому, що велич шляхетного вчинку могла відбитися і на ній без будь-яких зусиль, без будь-яких жертв із її боку? Чи все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Цей удар отруїв мою душу.
Але з тих пір минув тиждень, і за цей час у нас була одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рокстоном… Мені помалу починає здаватися, що справи йдуть не так вже й погано.
Розповім декількома словами, як все сталося. В Саутгемптоні на моє ім’я не було ні листа, ні телеграми, і, стривожений цим, я о десятій годині вечора того ж дня вже стояв біля дверей маленької вілли в Стритемі. Може, її немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми, личко, що осміхається, гарячі похвали, що без ліку розсипаються героєві, який ризикував життям з примхи своєї коханої! Дійсність жбурнула мене з позахмарних висот на землю. Але мені буде досить одного її слова на пояснення, щоб знову злетіти до хмар. І я прожогом кинувся садовою доріжкою, постукав у двері, почув голос моєї Гледіс, відіпхнув убік сторопілу служницю і влетів у вітальню. Вона сиділа на диванчику між роялем і високою стоячою лампою. Я в три кроки перебіг кімнату і схопив обидві її руки в свої.
— Гледіс! — крикнув я. — Гледіс!
Вона здивовано подивилася на мене. З часу нашої останньої зустрічі в ній відбулася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті губи — все це здалося мені новим. Гледіс визволила свої руки.
— Що це означає? — запитала вона.
— Гледіс! — крикнув я. — Що з вами? Ви ж моя Гледіс, моя кохана крихітка, Гледіс Хангертон!
— Ні, — сказала вона, — я Гледіс Поті. Дозвольте представити вам мого чоловіка.
Яка безглузда штука життя! Я спіймав себе на тому, що машинально розкланююся і потискую руку маленькому рудуватому суб’єктові, який зручно влаштувався в глибокому кріслі, яке колись служило тільки мені. Ми кивали головами і з найдурнішою посмішкою дивилися одне на одного.
— Тато дозволив нам пожити поки що тут. Наш будинок ще не готовий, — пояснила Гледіс.
— От як! — сказав я.
— Хіба ви не одержали мого листа в Парі?
— Ні, ніякого листа я не одержував.
— Шкода! Тоді вам все було б ясно.
— Мені і так все ясно, — пробурчав я.
— Я розповідала про вас Вільямові, — продовжувала Гледіс. — У нас немає таємниць одне від одного. Мені дуже шкода, що так вийшло, але ваше почуття було, ймовірно, не дуже глибоке, якщо ви могли кинути мене тут саму і виїхати кудись на край світу. Ви на мене не сердитеся?
— Ні, що ви, що ви… Та я, мабуть, піду.
— А чи не випити нам чаю? — запропонував рудуватий суб’єкт і потім додав конфіденційним тоном: — Ось так завжди буває… А на що інше можна розраховувати? З двох суперників перемагає завжди один.
Він залився ідіотським сміхом, і я вирішив за благо піти.
Двері вітальні вже зачинилися за мною, як раптом мене немов щось підштовхнуло, і, підкоряючись цьому пориву, я повернувся до свого щасливого суперника. Він негайно ж кинув тривожний погляд на електричний дзвоник.
— Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне питання, — сказав я.
— Що ж, якщо воно в межах дозволеного…
— Як ви цього домоглися? Відшукали скарб? Відкрили полюс? Були корсаром? Перелетіли через Ла-Манш? Що ви зробили? Де вона, романтика? Як вам це вдалося?
Він вирячив на мене очі. Його дурнувато-добродушна, непоказна фізіономія виражала повне здивування.
— Чи не здається вам, що все це має надто особистий характер? — промовив він нарешті.
— Добре. Ще одне питання, останнє! — крикнув я. — Хто ви? Яка у вас професія?
— Я працюю писарем у нотаріальній конторі Джонсона і Меривілля. Адреса: Ченсері-Лейн, будинок сорок один.
— На все добре! — крикнув я і, як личить безутішному герою, зник у мороці ночі, охоплений люттю, горем і… сміхом.
Ще одна коротка сцена, і оповідання моє буде завершено.
Учора ввечері ми всі зібралися в лорда Джона Рокстона і після вечері за сигарою довго згадували в дружній бесіді наші недавні пригоди. Мені дивно було бачити ці добре знайомі обличчя в такій незвичній обстановці. От сидить Челленджер. Поблажлива посмішка як і раніше грає на його губах, повіки так само презирливо зіщулені, борода стовбурчиться, він випинає груди, бундючиться, повчаючи Саммерлі. А той попихкує своєю коротенькою люлькою і трясе цапиною борідкою, люто заперечуючи кожне слово Челленджера. І нарешті, от наш хазяїн — худе лице, холодний погляд блакитних, як лід, орлиних очей, у глибині яких завжди жевріє веселий, лукавий вогник. Такими всі троє надовго збережуться в моїй в пам’яті.
Після вечері ми перейшли у святая святих лорда Джона — у його кабінет, залитий рожевим сяйвом і обвішаний незліченними трофеями, — і наша подальша розмова відбувалася там. Хазяїн дістав із шафки стару коробку з-під сигар і поставив її перед собою на стіл.
— Мабуть, мені давно треба було ознайомити вас із цією справою, — почав він, — але я хотів спочатку з’ясувати все до кінця. Чи варто збуджувати надії і потім переконуватися в їхній нездійсненності? Але зараз перед нами факти. Ви, напевно, пам’ятаєте той день, коли ми знайшли лігвище птеродактилів у болоті? Отож, я дивився, дивився на це болото і зрештою замислився. Я скажу вам, у чому справа, якщо ви самі нічого не помітили. Це була вулканічна лійка із синьою глиною.
Обидва професори кивнули головами, підтверджуючи його слова.
— Таку ж вулканічну лійку із синьою
