Темні уми - Олександра Бракен

— Не бійся, — прошепотіла вона. — Не треба, щоби вони помітили твій страх.

На ярличкові її жакета було написано «САМАНТА ДАЛ». Ярличок стирчав з-під коміра на її шиї, як нагадування про минуле.

Ми стояли пліч-о-пліч так близько, що сплетені пальці наших рук ховалися за моїми мішкуватими піжамними штанами і її багряним пуховиком. Вони перехопили її по дорозі в школу того ж ранку, коли прийшли за мною. Минув лише день, але я пригадую, якою ненавистю палали її очі, коли її всадовили на заднє сидіння автобуса, а відтак усіх нас замкнули… Вона не кричала, як усі решта.

Діти, котрі нещодавно зникли за дверима, тепер з’явилися знову, тримаючи в руках сірі светри і шорти. Замість того щоби повернути назад у наш стрій, їх повели вниз, не давши нам можливості хоч про щось від них дізнатися чи бодай запитливо глянути.

Вигляд у них наче не скривджений. Я відчувала запах маркера і чогось, схожого на спирт, але ніхто не кровоточив і не плакав.

Коли нарешті прийшла черга дівчинки, ССПівець, котрий стояв на чолі шеренги, різким рухом роз’єднав наші руки. Я хотіла піти разом із нею, а там хай буде, що буде. Все ж таки це краще, ніж знову опинитись на самоті, не маючи нікого й нічого, що могло би мене підтримати.

Мене проймала така дріж, що я змушена була обхопити себе руками, і тільки тоді тремтіння припинилося. Тепер я була першою в ряду й отупіло дивилася на картаті плитки, що виблискували між чорними черевиками ССПівця та моїми брудними ногами. Від утоми я вже й на ногах не стояла, тому що минула ніч була безсонною, а тепер від смороду вакси на солдатських черевиках у моїй голові ще дужче туманилося.

А тоді вони покликали мене.

Я опинилась у тьмяно освітленому кабінеті, наполовину меншому за мою тісну кімнатчину-спальню вдома, і я геть не пам’ятала, як увійшла туди.

— Ім’я?

Я дивилась на кушетку і дивний сірий пристрій, що, весь сяючи, нависав над нею.

З-за ноутбука на столі з’явилося обличчя лікаря. Вигляд у чоловіка був хворобливий, відтак здавалось, що його окуляри в тонкій срібній оправі ось-ось злетять з носа від будь-якого різкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що він не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збільшити відстань поміж мною та незнайомцем з його пристроєм.

Лікар прослідкував за моїм поглядом, спрямованим на кушетку.

— Це сканер, у ньому нема нічого страшного.

Мабуть, виглядала я не надто заспокоєно, бо він повів далі:

— Тобі ніколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаєш, що таке комп’ютерна томографія?

Почувши в його голосі натяк на доброзичливість, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволі ступила вперед.

— Зараз тобі доведеться прилягти на кушетку, щоби я перевірив цим пристроєм, чи все гаразд з твоєю голівкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.

Переконатись, чи все гаразд із головою. Та як він взнає?..

— Твоє ім’я, — раптом різко наполіг він.

— Рубі, — відповіла я, а відтак поспіхом додала прізвище.

Замислившись на мить, він почав швидко друкувати на клавіатурі.

Мій погляд знову привернув прилад: цікаво, це дуже боляче, коли зсередини досліджують твою голову? І чи зможе він якимось чином побачити, що я зробила?

— От дідько, як вони розлінилися! — пробурмотів він радше до себе. — Чому не була зроблена попередня класифікація?

Я зеленого поняття не мала, про що він плете.

— Коли тебе забирали, то про щось розпитували? — запитав він, підводячись. Кімната зненацька зробилася вкрай тісною. Він опинився біля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла піддатися паніці. — Твої батьки повідомили солдатам твої симптоми?

— Симптоми? — вичавила я з себе. — У мене нема симптомів, у мене нема…

Він захитав головою, поволі дратуючись.

— Заспокойся. Ти тут у безпеці. Я не скривджу тебе. — Лікар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.

— Буває чимало різних симптомів, — взявся пояснювати він, нахиляючись і зазираючи мені просто у вічі. Все, що я бачила, — це його криві передні зуби і темні круги навколо очей. Від нього пахло кавою та м’ятою. — Багато різних видів… дітей. Я зроблю знімок твого мозку, і це допоможе нам зрозуміти, до якої групи дітей тебе відправити.

Я похитала головою.

— У мене нема симптомів! Бабуся прийде, я присягаюсь, вона прийде і все вам пояснить. Ну будь ласка!

— А скажи-но мені, серденько, ти щось тямиш у математиці та ребусах? Зелені — неабиякі розумники, та ще й мають надзвичайну пам’ять.

Мої думки вмить повернулись до дітей на