Темні уми - Олександра Бракен

Усе вкрай стрімко обернулося з поганого на жахливе. За тиждень після того як у нашому кварталі поховали трьох чи чотирьох дітей, президент звернувся з офіційною промовою до народу. Мама з татом дивились трансляцію наживо у комп’ютері, а я підслуховувала, стоячи за дверима кабінету.

— Мої співгромадяни, американці, — звернувся президент Ґрей, — сьогодні нас спіткала нищівна криза, яка загрожує не лише життю наших дітей, а й майбутньому всього нашого великого народу. Хай втіхою для вас стане те, що в цей скрутний час ми тут, у Вашинґтоні, розробляємо програми, які допоможуть не лише родинам, які постраждали від цієї страхітної хвороби, а й тим благословенним дітям, котрим пощастило вижити.

Як мені в цю мить хотілося побачити його обличчя, бо, гадаю, він знав — мусив знати, — що це грізне передвістя на шляху до нашого начебто прекрасного майбутнього вже нічим не зарадить тим упокоєним дітям. Закопані в землю чи спалені на попіл, вони вже нічого не могли вдіяти, окрім як навідуватись у спогади тих, хто їх любив. Їх не стало. На віки вічні.

А що ж ці листочки із симптомами, що їх учителі, перед тим як розіслати по домівках, акуратно склали і скріпили степлером, ті листочки, які сотні разів зачитували в телевізійних новинах, поки в нижньому кутку екрана миготіли світлини покійних дітей? Вони ніколи не боялись дітей, котрі ще можуть померти, як не боялись і тієї порожнечі, яка, можливо, зостанеться після дитячої смерті.

Вони боялися нас — тих, хто смертю смерть подолав.

Коли нас привезли в Термонд, надворі дощило, і дощило цілий тиждень, а потім ще й наступний. Це був крижаний дощ, такий дощ, що якби було на п’ять градусів холодніше, він перетворився би на сніг. Пригадую, як краплі торували хаотичні стежки уздовж шибок у шкільному автобусі. Якби я знову опинилась у батьківській машині, прямуючи додому, то проводила би пальцем по отих звивистих путівцях на холодному склі. Проте зараз мої руки туго зв’язані за спиною, а чоловіки в чорних уніформах посадовили нас по чотири на сидіння. Місця заледве вистачало на вдих і видих.

Від тепла сотні з гаком тіл вікна в автобусі взялися туманом, створюючи таку собі запону від світу ззовні. Згодом вікна тих жовтих автобусів, у яких колись возили дітей до школи, зашмарують чорною фарбою. Просто наразі їм це ще не спало на гадку.

Упродовж п’ятигодинної поїздки я сиділа біля вікна, тому коли дощ на якийсь час втишувався, мала змогу роздивитись тонкі смужки краєвиду, що миготів за вікном. Для мене все виглядало на один штиб: зелені ферми, густі хащі дерев. Може, ми ще досі у Вірджинії. Дівчинка, котра сиділа поруч мене і яку згодом класифікують як Синю, начебто впізнала один із дорожніх знаків, бо якоїсь миті нахилилася ближче до вікна, щоби розгледіти напис. Щось у ній мені здалося знайомим, можливо, я колись зустрічала її в моєму місті чи, можливо, вона жила в сусідньому. Гадаю, всі діти навколо мене були з Вірджинії, але перевірити те не було жодної змоги. Позаяк існувало одне правило правил — мовчання.

Коли напередодні мене забрали з дому, нас, спільно з іншими дітьми, цілу ніч протримали в якійсь подобі складу. Приміщення наче купалося в неприродно яскравому освітленні. Нас розсадили купками на брудну цементну підлогу, а тоді спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене від пилюки так сильно сльозилися очі, що я заледве могла розгледіти холодні й бліді обличчя навколо, а про лиця солдат, котрі, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навіть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цілісність, перестали бути для мене звичайними чоловіками та жінками. У сірому тумані напівсну вони уявлялися мені зібраними із дрібненьких, страхітних шматочків: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубої шкіри, гидливо скривлені губи. Удар у бік носаком черевика вирвав мене зі сну.

Наступного дня ми їхали в цілковитій тиші, якщо не зважати на солдатські рації та плач кількох дітлахів на задніх сидіннях. Хлопчик, котрий сидів на іншому кінці нашого сидіння, обпісяв штани, але не хотів зізнаватись у цьому рудій жінці-солдату із Псі-відділу, котра стояла поруч. Минулого разу, коли він поскаржився, що цілий день нічого не їв, вона просто надавала йому ляпасів.

Я опустила голі стопи на підлогу, сподіваючись, що коліна не надто тремтітимуть. У голові паморочилось з голоду, а періодичні приступи нудоти притлумлювали навіть пароксизми страху, що пронизував мене. Було важко зосередитися, але ще важче було сидіти; мені здавалося, що я стискаюсь, намагаючись якомога сильніше втиснутися в крісло, а ще краще — цілковито зникнути. Я вже не відчувала рук, які занадто довго були зв’язані. Я намагалась розтягнути пластиковий поясок, що стягував їх, але все намарно: поясок лише глибше увіп’явся у м’яку шкіру зап’ястків.

Сили спеціального Псі-підрозділу (ССП) — приблизно так говорив водій про себе та решту солдатів, коли вони забирали нас зі складу. Ви поїдете з нами за наказом командувача силами спеціального Псі-підрозділу, Джозефа Трейлора. Він підняв угору руку з документом, тому, гадаю, це було правдою. Хай там як, а мене вчили не сперечатися з дорослими.

Автобус втрапив у глибоку вибоїну, звертаючи з вузької дороги на ще вужчу і бруднішу. Нові вибоїни розбудили всіх, хто почувався не