Відродження-2 - Кулик Степан

— Ще як любив… — відказала з огидою в голосі. — Той ще гівнюк… І хоч би чоловіком був… недомірок. Сам нічого нормально не міг. Спочатку треба було обов'язково принизити, познущатися. Від цього він найбільше кайфував.

— Тобто, — вичепив я головне, — якщо Сидор накаже привести до нього всіх полонянок, то це нікого не здивує?

— Ну… — замислилась дівчина. — Зазвичай йому приводили лише наймолодших… Але… чому ні? Мало яка захцянка пахану в голову прийде? Так… Думаю, ніхто не здивується.

— Чудово! А як він зазвичай віддавав накази?

— Через мене… — в очах білявки почав з'являтися осмислений вираз. — Ти… Ви… хочете звільнити заручниць?

— Хочу. І ти мені в цьому допоможеш. Адже допоможеш?

— Та я… — дівчина стиснула кулачки. — Щоб вирвати дівчат із лап цих ублюдків… Я все що завгодно зроблю! Ви не уявляєте, що вони…

— З кожного спитаємо... — киваю на труп Сидора. — Не сумнівайся. Але спочатку треба подбати про безпеку заручниць. І найкращий варіант, привести їх усіх сюди. Зможеш?

— Так… — Олена схопилася на ноги, оправила спідницю, що збилася мало що не на пояс, і зацокотіла підборами до дверей. Взялася за ручку і зупинилася. Повернулась і трохи здивовано спитала: — Ви мені так довіряєте? А якщо я зараз тривогу підніму?

— Не думаю, що така красуня за власним бажанням насолоджувалась любощами цим плішивим недомірком. Та й потрапила до нього, напевно, не одразу… А отже, є за що мститись. Тому, так — довіряю. Ми з одного боку барикад.

— Дякую. Я не підведу… Тільки свою супутницю з приймальні заберіть. Її не знають. Можуть щось запідозрити.

— Добре…

Виходжу слідом і жестом підкликаю Сашку.

— А куди ця повія побігла? — невдоволено суплячи брівки, бурчить дівчина.

— Може і повія, — не заперечую відверто, коли дівчисько сердиться, з нею краще не сперечатися. Прямолінійно... — Але не від доброго життя і не з власної волі. Я дав їй важливе завдання. Впорається, вважай, відмилася. А ти посидь тут, у кабінеті. Я за Хомином. Коли все розпочнеться, треба бути разом.

Сашка відповідь сприйняла і уточнюючих питань задавати не стала. Підійшла до столу і вмостилася... точніше, потонула у гігантському кріслі. Цікаво, як у ньому виглядав покійний? З його метр п'ятдесят на ковзанах і в капелюсі… М-так, що не кажи, а розмір має значення. Хоча б у плані здорової психіки.

У кабінеті Алтая крім Хомина та Костиля виявився ще один чоловік. Середнього віку, з смішною борідкою клином та окулярах у товстій оправі. Він якраз колов щось у плече Алтаю. Той ще жив, але судячи з перекошеного обличчя бандита, і слині, що стікала з куточка рота — якщо й оговтається, то інвалідність йому забезпечена.

— Допоможе?

Лікар у відповідь тільки руками розвів. Мовляв, не від мене все залежить.

— Добре. Займайтеся. Цих я забираю. Сидір сказав привести.

Хомин спіймав мій погляд і крадькома підморгнув, мовляв, усе зрозумів, а Костиль підтягнувся і почав поправляти одяг. По ходу виклик до пахана був для нього не рядовою подією.

Приймальня, як і раніше, пустувала, так що ми не затримуючись увійшли до кабінету.

— Кликали, бос? — браво гаркнув Костиль, з ходу не розібравшись і віддано дивлячись на Сашку, що розвалилася в кріслі. Потім його погляд перемістився на небіжчика, обличчя бандита витягнулося, і він схопився за автомат. — Не зрозумів?!

На жаль, але щось зрозуміти йому вже не судилося. Я однією рукою затиснув бандитові рота, а другою вдарив ножем у вухо. Вузький клинок увійшов у мозок майже без опору, і Костиль, сіпнувшись пару разів, безформним мішком сповз на підлогу.

— Бери за ноги… — кивнув я на нього Хомину. — Відтягнемо за диван. Зараз сюди дівчат приведуть. Виском ми нікого не здивуємо, але краще обійтися без зайвого шуму.

Олена зі своєю частиною завдання впоралася чудово.

Тільки-но ми встигли приховати труп, а тілу Сидора надати більш «живого» вигляду, як двері до кабінету прочинилися, і в неї зазирнула голова котрогось із злиднів.

— Заводити, шеф?

— Угу… — озвався невиразно Хомин, причаївшись за диваном.

Бандит кивнув, і в кімнату, одна за одною, почали заходити дівчата. Молоді, симпатичні. Обличчя бліді, заплакані... У кого око підбите, у кого щока почервоніла і опухла. Налякані так, що бояться зайвий крок зробити, ховаючись одна за одну. З одягу лише верхня частина. Футболка, блузка, а хто і в одних трусиках, обіймає руками плічка, прикриваючи груди. Нічого, дівчатка. Все закінчилося... Мій вихід. Принаймні, зі злиднями я точно розберуся. Скільки вас? Мені за завданням дванадцять треба? Раз… два… одинадцята. Однієї не вистачає.

У кімнату протискається Олена.

— Всі?

— Кого знайшла, — киває колишня секретарка. — Інших у тирі не було.

Гаразд. Розберемося по ходу. Не голка, знайдеться.

Підходжу до них. Дівчата поквапливо розступаються, звільняючи прохід. Виходжу з кабінету і щільно зачиняю за собою двері.