Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— А ще я знаю людей, які з тобою не погодяться, — гірко промовив Геп. Він узяв зі столу червоний засмальцьований затискач для паперів. — Я винен їм гроші. І вони починають сіпатися.

Стю Редман — певне, наймовчазніша людина в Арнетті — сидів на тріснутому пластиковому стільці «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» і дивився на трасу 93 крізь вітрину заправки. Стю знав, що таке злидні. Він виріс у цьому містечку, у сім’ї дантиста, який помер і полишив дружину із семирічним Стю та ще двома дітлахами.

Його мати працювала в придорожньому кафе «Далекобійник» одразу за Арнеттом, і якби воно не згоріло в 1979-му, Стю міг би його зараз бачити. Зарплатні вистачало, щоб прогодувати сім’ю, але то й усе. У дев’ять років Стю почав працювати, спершу на Роґа Такера, власника «Далекобійника» (після школи допомагав розвантажувати ваговози за тридцять п’ять центів за годину), а тоді на скотофермах у сусідньому містечку Брейнтрі, і там йому довелося збрехати про свій вік, аби отримувати на тиждень двадцять карколомних годин важкої роботи з мінімальною ставкою.

Тож тепер, дослухаючись до того, як Геп і Вік Пелфрі сперечаються про гроші та чудуються з їхньої таємничої властивості непомітно випаровуватися, він згадав, як на початку кривавили його руки від нескінченного тягання тачки зі шкурами й кишками. Він спробував приховати це від матері, та вона все помітила менш ніж за тиждень після того, як він почав працювати. Вона трохи поплакала над його руками, — а його мати була не з тих жінок, які легко пускають сльозу, — проте не попросила кинути роботу. Вона знала, у якому вони становищі. Була реалісткою.

Своєю мовчазністю він частково завдячував тому, що ніколи не мав ані друзів, ані часу на них. Школа, потім робота — все. За рік після того, як він почав працювати на фермах, його молодшого братика Дейва згубила пневмонія, і Стю так ніколи з цим не змирився. Йому здавалося, то через почуття провини. Він любив Дейва більше за всіх… однак ця смерть означала, що годувати стало на один рот менше.

У старших класах він відкрив для себе футбол, і мати заохочувала це хобі, хоча на роботу лишалося менше часу. «Грай, — казала вона. — Якщо ти й маєш квиток звідси, Стюарте, це футбол. Грай. Згадай Едді Ворфілда». Едді Ворфілд був місцевим героєм. Ворфілд походив зі ще біднішої сім’ї, ніж Стюартова, та зажив слави як квотербек регіональної команди старшокласників, потрапив до Техаського сільскогосподарсько-інженерного університету[8] зі стипендією з фізкультури, а потім десять років грав у «Green Bay Packers»[9] — в основному як запасний квотербек, але кілька пам’ятних разів з’являвся на полі в стартовому складі. Тепер Едді володів мережею фастфудових забігайлівок по всьому Центральному та Середньому Заходу, а в Арнетті лишився фольклорною фігурою. Коли в Арнетті говорять про успіх, на увазі мають Едді Ворфілда.

Зі Стю квотербек був ніякий — не виходило з нього Едді Ворфілда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дійсно здавалося, що якщо він працюватиме над собою, то зможе сподіватися на невелику стипендію з фізкультури… тим паче, що, крім цього, були ще програми, які дозволяли поєднувати навчання й роботу, а шкільний психолог розповів йому про кредитну програму, прописану в Акті освіти задля національної безпеки[10].

А тоді його мати захворіла й до роботи вже не повернулась. У неї був рак. Вона померла за два місяці до його шкільного випуску, покинувши Стю з молодшим на три роки братиком Брюсом на шиї. Стю відмовився від стипендії з фізкультури та влаштувався на калькуляторний завод. І врешті вирватися вдалося саме Брюсові. Він жив у Міннесоті, працював системним аналітиком в ІВМ. Писав нечасто, і востаннє Стю бачив брата на похороні своєї дружини — померла вона від такого ж раку, який занапастив його матір. Він гадав, що Брюс несе на спині власну провину… і що Брюс може соромитися брата, який перетворився на селюка з депресивного техаського міста й удень ішачить на калькуляторному заводі, а вечорами або сидить у Гепа, або хиляє пиво «Лон стар» у «Голові індіанця».

Найкращим життя здавалось у шлюбі, та протривав він лише вісімнадцять місяців. Утроба його молоденької дружини виносила єдине дитя — темношкіре та хворобливе. То було чотири роки тому. Після цього Стю іноді думав про те, щоб поїхати з Арнетта на пошуки чогось кращого, однак його втримала інерція маленького містечка — тихий спів сирен, у якому словами були знайомі обличчя, а мелодією — рідні краєвиди. Йому подобалося в Арнетті, а Вік Пелфрі одного разу нагородив його найприємнішим компліментом, назвавши «старим хитрим жуком».

Вік із Гепом усе ще перемелювали грошову тему. У небі лишалося трохи світла, та земля поринула в тінь. Машини нечасто їздили 93-ю трасою, і це була одна з причин, чому в Гепа набралося стільки неоплачених рахунків. Та на очах у Стю до них наближалась автівка.

Вона була все ще за чверть милі від заправки, й останнє денне світло тьмяно віддзеркалювалося від запилюжених залишків хрому. Стю мав гострий зір, і він упізнав у машині дуже старий «шевроле» — мабуть, 75-го року. «Шеві» їхав із вимкненими фарами. Його швидкість не перевищувала п’ятнадцяти миль на годину, та машину носило по всій дорозі. Поки що автомобіль помітив тільки Стю.

— Скажімо, ти віддаси цю станцію під заставу й отримаєш іпотечний кредит, — говорив Вік. — І, скажімо, сума буде п’ятдесят доларів на місяць.

— Та малувато береш.

— Ну, хай буде п’ятдесят, просто щоб назвати якусь цифру. Припустімо, федерали взяли й надрукували тобі вагон грошей. Тоді банк усе підрахує й захоче з тебе вже сто п’ятдесят доларів. І бідність твоя нікуди не дінеться.

— Атож, — бовкнув Генрі Кармайкл.

Геп роздратовано глипнув на нього. Так уже сталося, що йому було відомо про звичку Генка брати колу з автомата без грошей, і, більше того, Генк знав, що його давно викрили, і коли йому вже так кортіло вклинитися в суперечку, він мав би стати на бік Гепа.

— Не думаю, що вийде саме так, як ти кажеш, — мовив Геп з усім авторитетом людини з