Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
І вона не злякалася,
І побігла до нього,
І злетіла…
Взяла його за руку…
«Ну ж бо, Мері,
Не бійся Женця!»
«Blue Öyster Cult»[3]
ЯК ПО ЛІТЕРАХ?
ЯК ПО ЛІТЕРАХ?
ЯК ПО ЛІТЕРАХ?
«Country Joe and the Fish»[4]
Коло відкривається
«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.
Едвард Дорн[5]
— Саллі.
Почулося бурмотіння.
— Прокидайся, Саллі.
Бурмотіння погучнішало:
— …ічепись…
— Прокидайся. Прокидайся негайно!
Чарлі.
Голос Чарлі. Кличе її. Давно?
Саллі виринула зі сну.
Спершу вона зиркнула на годинник на нічному столику — чверть по другій ночі. Чарлі не міг тут бути, він мав бути на зміні. А тоді вона роздивилася його, і щось усередині неї підскочило — якесь кепське передчуття.
Її чоловік був смертельно блідий. Очі повилазили з орбіт. В одній руці він тримав ключі від автівки. Другою й досі трусив Саллі, хоча вона вже розплющила очі. Схоже, він не міг зрозуміти, що вона прокинулася.
— Чарлі, у чому річ? Щось не так?
Здавалося, він не знав, що сказати. Борлак безпорадно стрибав, і в маленькому службовому бунгало чулося лише годинникове цокання.
— Пожежа? — тупо спитала вона.
Це було єдине, що могло довести його до такого стану, адже Саллі знала, що його батьки загинули в пожежі. Принаймні єдине, що спадало їй на думку.
— У певному сенсі так, — сказав він. — Та, з другого боку, усе значно гірше. Одягайся, люба. Буди Крихітку Лавон. Маємо забиратися звідси.
— Чому? — Саллі почала вставати.
Її охопив гнітючий страх. Усе здавалося неправильним. Реальність була схожою на сон.
— Куди забиратися? На задвірок?
Але вона знала, що Чарлі мав на увазі не задній двір: Саллі ще ніколи не бачила його таким переляканим. Вона глибоко вдихнула, та не відчула ні диму, ні паленого.
— Саллі, кохана, не питай. Мусимо тікати. Якомога далі. Просто хапай Крихітку Лавон і вдягай її.
— Чи можна… у нас є час спакувати речі?
Він закляк. Її слова немов збили його з пантелику. Саллі гадала, що нажахатися дужче вона неспроможна, та, схоже, помилилася. Вона усвідомила, що Чарлі не просто перелякався — його страх межує з безпорадною панікою. Він несвідомо провів рукою по волоссю й відказав:
— Не знаю. Треба перевірити напрямок вітру.
І з цими чудернацькими словами, які не мали для неї жодного сенсу, він полишив її — Саллі стояла посеред кімнати в ляльковому нічному платті, дезорієнтована, налякана, змерзла й босонога. Він немов збожеволів. Як напрямок вітру міг вплинути на час? І де воно було, оте «якомога далі»? У Ріно? У Веґасі? У Солт-Лейк-Сіті? І…
Від наступної думки вона схопилася за шию.
Самоволка. Втеча посеред ночі означала, що Чарлі збирався піти в самоволку.
Вона зайшла до маленької дитячої кімнати, подивилася на сонну Крихітку Лавон, загорнуту в рожеву ковдру, і на мить завмерла в нерішучості. Саллі хапалася за хистку сподіванку на те, що це лише надзвичайно реалістичний сон. Марево зникне, і вона прокинеться, як завше, о сьомій ранку, потім дивитиметься першу годину шоу «Сьогодні» й годуватиме Крихітку Лавон, сама поїсть, після чого готуватиме яєчню для Чарлі: він повертався з нічної зміни на північній вежі Забороненої Зони о восьмій, а ввечері знову вирушав на роботу. За два тижні Чарлі знову переведуть на денну зміну, він позбудеться дратівливості, і, коли лежатиме поряд, їй не снитимуться такі божевільні сни, і…
— Ворушись! — зашипів він на неї, розбивши крихку надію. — У нас часу лише на те, щоб схопити кілька речей… та заради Бога, жінко, якщо ти любиш нашу Крихітку, — він наставив палець на дитяче ліжко, — вдягни її!
Він нервово кашлянув у руку, а тоді заходився висмикувати одяг з комодів і абияк скидати його у дві старі валізи.
Вона розбудила Крихітку Лавон і втішала її як могла: від того, що її підняли посеред ночі, трирічна дитина не розуміла, що коїться, і вередувала, а коли Саллі почала натягувати на неї рейтузи, кофтинку та комбінезон, Лавон розрюмсалася. Дитячий плач налякав її найдужче. Саллі згадались інші рази, коли Крихітка Лавон, зазвичай справжнє янголятко, плакала вночі від попрілостей, крупу, кольок та поки різалися зубки. Коли вона побачила, як Чарлі мало не бігом прошмигнув повз двері з двома оберемками її білизни, страх повільно змінився на гнів. Шлейки ліфчиків майоріли позаду нього, наче паперові язички новорічних свистків. Він жбурнув їх до однієї валізи та захлопнув її. Звідти стирчала крайка її улюбленої комбінації, і Саллі могла закластися, що вона порвалася.
— Що таке?! — закричала вона, і навіжений тон її голосу спричинив у Крихітки Лавон новий вибух сліз, хоча та вже почала була затихати. — Ти здурів? Вони пошлють по нас солдатів, Чарлі! Солдатів!
— Ні, не сьогодні, — сказав він, і в його мовленні чулася моторошна впевненість. — Річ у тім, що коли ми не поквапимося, то ніколи не виїдемо з цієї бази. Я навіть не знаю, як мені вдалося злиняти з вежі. Певне, якась несправність. Чому б і ні? Бог свідок, усе інше також дало збій. — Він пронизливо засміявся, мов божевільний, і Саллі смертельно перелякалась. — Одягла дитину? Добре. Поклади кілька її речей у другу валізу. Усе інше кидай у блакитну господарську сумку, вона в шафі. А тоді ми дамо драла. Гадаю, з нами все гаразд. Вітер, слава тобі Господи, дме на захід.
Він знову кашлянув у кулак.
— Татку! — скрикнула Крихітка Лавон і простягнула ручки. — Хочу, татку! А то! На горгоші, татку! А то!
— Не зараз, — сказав Чарлі та зник на кухні.
За секунду заторохтів глиняний посуд. Він забирав дрібні заощадження, які вона по долару, а іноді й по п’ятдесят центів складала в блакитну супницю на горішній полиці. Там було лише тридцять-сорок доларів. Гроші на домашні справи. Значить, усе по- справжньому. Що б то не було, воно відбувалося по-справжньому.
Діставши від батька таку відповідь, Крихітка Лавон, котрій майже ніколи та ні в чому не відмовляли, знову розрюмсалася. Саллі ледве вдягла її в легку курточку, а тоді гамузом поскидала мало не весь її одяг до сумки. Сама думка про те, аби покласти що-небудь у другу валізу, була смішною — валіза б луснула. Щоб заклацнути застібки, Саллі мусила притиснути її коліном. Вона подякувала Богу за те, що Крихітка Лавон
