Спалах - Юрій Павлович Винничук

— Неправда.

Жіноча інтуїція — двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.

Зайчиху я запхав у морозник, а вранці, перед тим як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.

Увечері, повертаючись з роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотили до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.

— Винеси сміття… — сказала Христя по вечері.

Слухняно, адже це один із найважливіших моїх обов’язків, поніс відро на город. Ми зсипали сміття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп — на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:

— Все ясно!

— Що тобі ясно? — спокійно перепитала Христя.

— А те, що тут діє мафія!

— Що ти плетеш?

— Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?

— Я тебе не розумію.

— Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, яку мету ви переслідуєте, але жарт затягнувся.

— Поясни щось… нічого не можу второпати.

— Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до інституту кінематографії. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

— З якою ямою?

— З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?

— Там — яма?

— Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.

— Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.

— Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хіба ти її почала обсмажувати?

— До чого тут цибуля?

— Але ти присягалася!

— Я обіцяла, але коли спішиш…

— Ти вічно спішиш. Якби ви яму запорпали — хто зна, може б, усе й обійшлося.

Каленик слухав похмуро. Коли я оповів свої мисливські пригоди, він сказав:

— Боюся, що на цьому не закінчиться. Попереджував, що тут нема жартів. Ніхто вас не збирався розігрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.

— Я не можу прийняти цих забобонів. Тому шукаю більш реального пояснення.

— Але ж ви самі щойно розповіли про те, що діялося з вами на полюванні.

— Мені просто нагнали страху, і тому я сприйняв усе в такому освітленні. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звісно, втекти не могла. Що їй залишалося? Тільки дивитись на мене… Ну, а мій нічний переслідувач хіба не міг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта — це вже чиїсь жарти.

— Ну, звичайно, так значно простіше. Та якщо це жарт, то не від вас він почався. Оксенич зламав руку, Мацій — ногу, Тимкевич погорів, а Прокіп осліп на одне око. Всі вони в той чи інший спосіб допекли зайцям.

— Послухайте, чому ви все це пов’язуєте з зайцями? Може, заєць і кинувся Мацію в ноги, а він не так від удару, як від несподіванки упав і зламав ногу. Прокіп осліп! Та й йому було за вісімдесят. Через те він і не відважився на операцію. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.

— Ні, це була не катаракта.

— Але прийняти версію, що ці зайці якісь надприродні, — просто смішно! Потім — до чого тут зайці? Мене переслідувала людина, якщо тільки не причулося. Під вікном була теж людина. І не зайці ж викопали з ями зайчиху. Там видно сліди лопати.

Жінка з малим лягли спати, а я стояв на кухні біля вікна і дивився у темряву, що ховала в собі всі таємниці дня, наче наглухо забита скриня, ключ від якої невідомо хто й коли загубив. Не міг заспокоїтись, мене тягло знов у Криву долину, здавалось, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого раніше й не усвідомлював, але воно було, сиділо в мені змалечку і роз’їдало душу. Відкинувши всі вагання, зодяг куртку, ковзнув оком по рушниці й вирішив, що не візьму її з собою, проте, мабуть, не дуже сподіваючись на власну сміливість, засунув за пояс сікача.

Ніч зустріла мене прохолодним вітром і сирістю. Коли опинився в суцільній темряві, то почув, як і вчора, ще чиїсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помінялися ролями, і зараз уже я був переслідувачем з тією лише різницею, що й не здогадувався, кого переслідую.

Дорога була все така ж розлізла і м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотілося — на ту хвилю я вже втрапив у ритм кроків того, хто йшов попереду, і незвідь-чого намагався не збитися, так начеб від цього залежав успіх моєї мандрівки.

З хуторів долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено, у вогку траву. Але цього було замало. Щоб тиша не різала вуха, я почав собі насвистувати нехитру пісеньку, вона підбадьорювала і воскрешала потяг до авантюрності, й сікач був при цьому незамінним для мене товаришем. Мене вже не лякали ті кроки попереду, я намагався гучніше ступати, щоб звучали вони так само відлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людині набагато важчій, я вгадував її атлетичну будову і, може, й не міг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченої дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав її дрімоту й порушив чорний маслистий спокій. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям