Народжений блискавкою - Микола Данилович Руденко

Тієї ж миті над її головою з’явилася полум’яна куля. Повстанці заніміли від страху, побожно хрестилися. А куля скотилася по руці до зап’ястя дівчини. І всі побачили, як браслет упав їй під ноги бризками розтопленого металу. Навіть Хосе перелякався — підбіг до Рут, щоб якось порятувати її від опіку. Але опіку не було. Не було й браслета. Тільки висіла під чорним склепінням, кидала на людей сині одсвіти сліпуча куля, що ждала нового наказу Рут.

Коли повстанці трохи отямились, загомоніли скептики:

— Браслет спалила. Подумаєш, яка втрата! В цирку себе живцем спалюють.

— То ж не насправді.

— А це насправді?..

Рут було гірко до сліз. Так вона й передбачала — сприймуть як цирковий номер. Докірливо глянула на Хосе. Він сперечався, щось пояснював, але марно. Браслет — це не Чорна фортеця.

До крові закусивши нижню губку, Рут наказала:

— Едмундо, проведи мене до ліжка. Я стомилася. Обходити не хочу. Веди прямо.

— Рут! — скрикнув Хосе, який зрозумів її відчайдушний намір.

— Веди прямо! — вперто повторила Рут. — Крізь оце каміння.

Зрештою, всі вони — бійці. Чи личить їм боятися вогню, вибухів і руйнацій? Це ж таки не дитячий садок, а штаб повстанців.

Підземелля потряс велетенський вибух. Всі попадали. Світло погасло. Тріщали і сипалися довкола синюваті іскри. І в їхньому ореолі стояла золотоволоса Рут. Вона була прекрасна і спокійна, мов олімпійська богиня.

А коли грозові розряди вщухли, знов спалахнуло світло. Рут бачила перекошені від жаху обличчя, благальні погляди, ніби ці люди щойно побували в пеклі. Там, де хвилину тому чорніла горбата стіна — товстий непорушний моноліт, тепер зяяв великий отвір, через який можна було вільно пройти. На підлозі поволі холонуло перетворене на вогнисту лаву каміння. Було жарко, мов у кратері вулкана.

Іще кілька хвилин німого мовчання. І ось одна за одною підіймаються скуйовджені голови, очі сяють радісно, збуджено. Хтось кидає:

— Це ж вона зруйнувала Чорну фортецю!..

Одноокий коротко питає:

— Справді ти?

— Я, — відказує Рут. — Він подарував мені всі блискавиці неба.

— Хто?..

— Едмундо. Мій Едмундо.

Ніхто не сподівався, що Рут зараз отак розплачеться. А вона плакала зовсім по-дитячому. Гострі, ще не оформлені плечі тремтіли, мов у лихоманці. І такою вона була земною, такою звичайною, що її царювання над блискавицями вже нікого не лякало.

Всі розуміли: Рут плаче тому, що її друг ніколи більше че з’явиться в образі людини.

А Хосе подумав: це, мабуть, краще, бо таким ненависним було зараз його обличчя!

Та ось Рут опанувала себе, витерла сльози й мовчки пішла у новий вихід, щойно створений для неї.

Одноокий багатозначно кивнув Хосе, і вони рушили вслід за дівчиною. Застали її в ліжку. Вона вже не плакала. Лежала на грудях, зануривши обличчя в подушку. Одноокий по-батьківському опустив долоню на її плече. Виждав, доки вона заспокоїлась, а потім сказав:

— Доведеться, дочко, в тебе підмоги просити. Наші вже розвідали. Їхнє гніздо в горах. Аж біля кордону. Кажуть, спорудили нову фортецю.

Рут відірвала обличчя від подушки, обернулась до Одноокого. Їй було соромно, що вона розплакалась. Та ще й оце вихваляння: господиня всіх блискавок неба. На її губах бриніла винувата посмішка.

Професор почував себе іменинником: його солдати повернулися всі до одного. А могло бути й інакше — якби повстанці закидали їх гранатами. Та в цьому й полягала тактика: приголомшити ворога, поставити його віч-на-віч з чимось містичним, надприродним. Тепер Марлон займеться прочісуванням гір. Туди вже перекинулась паніка. Тим часом треба готуватися до нападу на сусідів.

Пересадка особи майбутнього президента почнеться завтра. Себастьян погодився. Це дуже важливо! Едмундо стане їхнім співучасником. Що зможе протиставити сучасний світ цій сонячній торпеді?!.

Іще раз послав по Себастьяна. Бачив через вікно: Ірена вела його, наче хворого. В серці Професора ворухнулась прихована заздрість. А хто є в нього? Де та душа, в якій живе хоч одна хвилька тепла від його ненавмисного дотику? Заспокоїв себе, як завжди: бог теж самотній. Самотній тому, що немає особи, яка гідна стояти поруч…

Увійшов Себастьян. Мішки під його очима збільшились — мабуть, погано спав. Професор запросив його сісти. Себастьян затуманеними очима оглядав прилади.

Його слова були вельми непослідовні, наче він продовжував думку, яка снувала в його мозкові раніше, ніж він опинився в цьому кабінеті:

— Ось я розмовляю з Едмундо. Розмовляю без слів…

— Без слів ви не розмовляєте, — заперечив Професор.

— Едмундо не знає ні французької, ні англійської. Та коли ми розмовляємо тільки думками…

— Вам тоді байдуже, якою мовою ви думаєте, — закінчив Професор. — В цьому, саме в цьому суть! Ви зрозуміли головне.

Професор зосереджено ходив по кабінету. Його обличчя було натхненне, облагороджене творчістю. Тепер це тільки вчений, що намагається осмислити найвищі таємниці природи.

— Так, мені байдуже, — погодився Себастьян. — Значить, розмова відбувається без слів. Інакше Едмундо не міг би мене зрозуміти.

Професор увімкнув магнітофон. Себастьян почув власний голос:

— У в’язня свій моральний кодекс — обдурити наглядачів і втекти…

Ці слова вжахнули Себастьяна. Його руки прикипіли до підлокітників крісла, худа шия витягнулась, стала тонкою, жилавою. Очі налилися гнівом і рішучістю.

— Я цього не казав! — обурено вигукнув Себастьян. — Ви підробили мій голос.

— Звичайно, — відповів Професор. — Змоделювати голосовий апарат не важко. Ви цього справді не казали. Але ви думали!.. Якою мовою