Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
А в одній садибі біля колодязя їм трапився злий та жорстокий господар, який бив хлопчика палицею. Ось він замахнувся, і раптом – палиця в його руках обернулася на квітку. Чоловік хотів було віджбурнути квітку й знову взятися за палицю, та де там: квітка немов прилипла до його долоні. Рука задеревеніла, зробилася гіллякою, тулуб – стовбуром, а ноги перетворилися на корені. Хлопчик, який ще мить тому плакав, розсміявся та вскач побіг за ними.
А у скромному містечку, що стояло на злитті двох річок, на шляху до Бобрової гребельки навернулася їм на очі ще одна школа, цього разу школа для хлопчиків. Зовсім ще юна, але вкрай стомлена вчителька давала тут урок арифметики досить-таки угодованим, але так само підлотним та зловредним хлопцям – справжнісіньким свинтусам. Вона випадково глянула у вікно і побачила веселу різнобарвну юрбу, яка з піснями та танцями проходила вулицею, і щемливе відчуття радості пронизало її серце.
Аслан також її побачив і підійшов до вікна.
– Ой, ні, ні, – сказала вона, – я не можу, як би мені цього не хотілось! Я вчитель і маю вчити дітей. Коли ваша ласка, відійдіть від вікна, а то ви їх перелякаєте.
– Ану, кого це ми маємо злякатися? – глузливо поцікавився найвгодованіший у класі кабанчик і найбільша свинота. – Ану, як ми візьмемо та поскаржимося пану інспектору, що вона нас не вчить, а базікає з перехожими!
– А погляньмо, до кого це вона там залицяється! – запропонував другий за ранжиром у класі свинтус.
Усією юрмою вони кинулися до вікна і навалилися на підвіконня. Але як тільки їхні підлотні фізіономії висунулися надвір, невгамовний Вакх, що причаївся під вікном, раптом як вискочив та як загорлав своє «ге-е-ей, хо-хо, гей» – усіх і здунуло з підвіконня!
Ой, що тут розпочалося! Від страху та переляку свинтуси заверещали та зарохкали й кинулися до дверей, але, звісно ж, тут і застрягли. Задні тиснули на передніх, передні відбрикувалися від задніх, і ті, й інші ліктями розпихали одне одного. Аж от, двері не витримали й злетіли з завіс, і все стадо малолітніх свинтусів випорснуло на волю… Правда це чи ні, та місцеві жителі розповідали, що в тутешніх полях вони потім не раз бачили вельми вгодованих нічийних поросят, яких до цього вони бачити не бачили.
– Що ж, тепер і ти вільна, – сказав Аслан юній учительці, й вона, зіскочивши з підвіконня, приєдналася до них.
Біля Бобрової гребельки вони знову перейшли річку, попрямували на схід південним берегом і непомітно підійшли до невеликої хатинки з черепичним дахом. На ґанку стояла дівчинка і плакала.
– Чого ти плачеш, дитинко моя? – запитав Аслан.
– Моя тітонька… вона дуже хвора… Вона помирає, – відповіла дівчинка. До того вона ніколи не бачила левів, навіть на картинках, і тому не злякалася.
Аслан зайшов на ґанок і спробував був пролізти у двері, та двері виявилися замалими. Тоді він просунув у двері голову, натиснув плечем на одвірок (від чого Сьюзан та Люсі скотилися у нього зі спини), підняв увесь дах і – хатчина розсипалася на всі чотири боки. Усередині стояло вбоге ліжко, а на ліжку лежала мале-е-нька старенька. Вона була вже майже при смерті, та знайшла в собі сили розплющити очі й перед собою побачила… велетенську сонцегриву голову з ясними очима, сповненими спокою та світла, що дивилися саме на неї. Ні, вона не зойкнула від несподіванки і не зомліла від остраху, а так само просто, як і дівчинка на ґанку, тихо сказала:
– Аслане… Я знала, що ти є, і я чекала на тебе все життя… Ти, певне, прийшов, аби мене забрати?
– Так, – сказав Аслан, – я прийшов, аби тебе забрати. Та зовсім не далеко… – І – о диво! – ледве він мовив ці слова, як на блідому обличчі зайнявся рожевий рум’янець – так світанкова зоря зі сходом сонця розфарбовує білу хмарку; очі її, до того згаслі, прояснилися, й вона сіла в ліжку і сказала:
– Здається, я почуваю себе трішки краще. Ба ні, я почуваю себе НАБАГАТО краще! Я почуваю себе ТАК краще, що навіть щось би з’їла на сніданок!
– Це будь ласка, матінко! – сказав всюдисущий Вакх, метнувшись до криниці, що була тут же у дворі, і повертаючись звідти з повним глеком. – Ану, скуштуйте!
Він підніс їй глечик. Та в глечику була не вода, а справжнісіньке вино. Та ще яке! Червоне – як черешня, густе – ніби варення, легке – немов повітря, ситне – неначе м’ясо, зігрівальне – наче чай і прохолодне – мовби роса.
– Овва, бешкетнику, ти щось зробив із нашою криницею! – сказала старенька. – Не знаю, що ти там зробив, та вийшло, слово честі, непогано.
Так вона й сказала. Й сплигнула з ліжка.
– Сідайте мені на спину, – порадив Аслан. І додав, звертаючись до Сьюзан і Люсі, – а юні королеви – що ж, прогуляєтесь пішки.
– Прогулятися так прогулятися, – погодилася Сьюзан, – не весь час нам їздити на чужих спинах!
І шумне товариство, до якого долучилися старенька і дівча, знову рушило в дорогу. Незабаром хто пішки, а хто верхи, хто з вибриком, хто підтюпцем чи труськом, із піснями та танками, музикою та сміхом, іржанням та гавканням – вони опинилися біля того місця, де вже побували вранці: біля колишнього мосту, а тепер знову броду Беруни. Та якщо рано-вранці тут було тихо й безлюдно, то тепер усе змінилося: на березі стояв велетенський людський натовп. Це була армія Міраза. Суворі вояки саме складали на велику купу свої мечі й, відходячи вбік, підіймали вгору руки. А трохи осторонь стояв інший, значно менший натовп, де, досі стискаючи зброю, зі щасливими виразами обличчя стояли розшарілі Пітер й Едмунд, Тиквік і Каспіан. І раптом маленька бабця, зістрибнувши зі спини Аслана, кинулася до Каспіана, й вони обняли одне одного – адже це була ніхто інша, як його стара няня.
Розділ 15
Аслан створює двері
Забачивши Аслана, заморські вояки мало не попадали з переляку: щоки їхні забарвилися у кольори холодної м’ясної підливки, коліна задрижали, і багато з них де стояли, там і знепритомніли. Усе життя їм твердили, що леви – то казкові створіння, яких насправді не існує, тож тепер вони навіть не злякалися, а мало не вмирали від жаху. Хоч руді гноми і знали, що Аслан їм друг і нічого поганого не вчинить, але теж пересіпалися:
