Тероріум - Василь Дмитрович Кожелянко

бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто - охорони здоров’я було призначено нову людину - колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба - це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті - полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал- лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…

Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

- Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?

- Ви хто?… Хто? - пан Кирило спочатку злякався, але, впізнавши Ученія, набрав вигляду, який виробився у нього за час президентства, - зверхнього, бундючного, гидливого. - А це ти, Ученій, що тобі треба?

- Кіріл?! Ти шо?! -Ученія розпирало від обурення. - Забув мене? Ти шо, Кіріл?

Пан Кирило завагався і нарешті примирливо кинув:

- Вибач, Петре, запрацювався, ходімо вип’ємо.

Вони зайшли у президентську кімнату відпочинку, посідали на м’які диванчики, за кілька хвилин дві офіціянтки принесли напої і наїдки. Поки вони сервірували столик, в Ученія набрався повний рот слини, давно він такого добра не бачив: натуральний пшеничний хліб зі справжнім коров’ячим маслом, кав’яр, червона риба з цитриною, автентичне сало, імпортний ічкерійський сир, буковинська домашня ковбаса, каспійський оселедець з цибулею, вирощеною в землі, і - нарешті - графин зі справжньою житньою (Ученій це визначив за запахом) горілкою!

- Ну, за успіх! - проголосив пан Кирило, піднявши келих з чистою джерельною водою.

- За! - повторив Ученій, іґноруючи наповнену офіціянткою чарку і наливаючи собі горілки в келих. - Успіх! - І випив. Потім почав швидко їсти.

- Ну, Петре, - театрально склавши руки на грудях, спитав пан Кирило, - що тебе привело до нас?

Пан Ученій, не перестаючи їсти, заторохтів: «Ну, шо Кіріл, ти хіба сам не знаєш? Всі отримали якісь сякі-такі посади, а я, я… - Він уже був трохи п’яний, а отже, став добрим, розчуленим, сентиментальним, - я, котрий так суттєво доклав руку до нашої спільної перемоги, залишився ні з чим. Так би мовити, біля тріснутого корита. Кіріл, як ти міг?! Як міг забути про давнього друга?!»

П. С. Ученій ще випив і, замість заїдати, заплакав.

- Що ж, Петре, - задумливо промовив пан Кирило, - єдине, що я можу для тебе зробити, це - оформити тобі пенсію полковника.

- Що?

- Немолодий ти уже, Петя, пора і на відпочинок. А полковницька пенсія - це ж гарні гроші!

- Ти шо, Кіріл, іздєваєшся, шутіш?

- Ні, пане Ученій, я серйозно, і взагалі час вашої авдієнції вичерпався. Па-а-пра-а-шу!…

- Шо? Гад ти такий, сука самозвана, - П. С. Ученій схопився на ноги, почервонів і замахав руками. - Ти забув, скотина, з чиєї руки хлебчеш, забув, бля, хто тебе на престол привів?! Я тебе поставив, я тебе й скину, блядь!

Сьогодні ж буду в Ко Ше Ліна і до вечора ти, Кіріл, будеш уже ніхто!

- Да пашол ти, - мляво буркнув пан Кирило і, схопивши графин з горілкою, вдарив ним Ученія по голові.

- Винесіть це тіло, - скомандував пан Кирило своїм охоронцям, клонам-бодіґардам, які прибули на виклик, - викиньте на смітник, але добре його запам’ятайте, якщо цей алкаш ще хоч раз проникне в резиденцію, я позвільняю вас усіх з волчьімі ксівамі. Понятно?

- Так точно, товариш президент!

Коли Ученія винесли, президент України зв’язався з шановним паном Ко Ше Ліном.

- О, Кириле, а я якраз тебе хотів бачити, - у моніторі апарата зв’язку було видно, що пан Ко Ше Лін десь серед дикої природи, - з першого числа своїм декретом піднімеш ціни на десять відсотків на хліб, м’ясо, молоко, мовляв, вища державна доцільність, одне, друге, словом, обґрунтування на твій розсуд.

- А-а-а…

- Це питання не обговорюється, - твердо сказав Ко Ше Лін і широко посміхнувся. - Що ти там хотів, Кириле?

- Зв’язкового поміняти, - відповів президент України, - цей Ученій вже геть спився, здається, у нього вже бєлка.

- Як скажете, пане Кириле, ви - президент, кого призначите, той і буде, а взагалі, навіщо нам зв’язковий, і так можемо порозумітися, - засміявся Ко Ше Лін.

- Справді, - скривився пан Кирило.

Отямившись у контейнері для сміття, П. С. Ученій першим чином зібрався телефонувати до шановного пана Ко Ше Ліна, аби той негайно зняв цього гада Кіріла з посади, якої він, як виявилося, не гідний. Але в кишенях не було мобільника, як