Тероріум - Василь Дмитрович Кожелянко

- Це… це… - Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.

Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало - звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.

В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.

- Де звьозди? - спитав народ свого пісенного пророка.

- Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

- А чому ви, пане Кобзаревичу?…

- Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.

Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю, повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.

- Малинову смугу відпороли у Харкові! - доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: - Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.

- Нижню смугу відірвали в Одесі! - На додаток: - Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!

- Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.

- Армія зрадила присягу!

- Шо значіт зрадила присягу?

- Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, - засміявся ґенерал.

За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.

- Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.

- А Лайнов? - кволим голосом спитав Кромєшний.

- Смертью храбрих, - серйозно промовив Курвенко. - Тепер вони його волочать Хрещатиком.

- Що? - зблід президент.

- Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…

- Ох, - зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.

- Курвенко, - тихо промовив президент, - а де Кіріл?

- Я вже годину його не бачив, товариш президент, - з ненавистю відповів Курвенко, - навєрно, втік.

- Втік, - сомнамбулічно повторив президент, - а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?

Вєртольоти?

- Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.

- Охрана?

- Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я. - І што, ґенерал, дальше?

- Геройская смерть, навєрно, товариш президент.

- Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.

- Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…

Курвенко блідий вийшов.

Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!

- Ах, ти так! - У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів. - Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!

Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!

А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, - оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі:

- Ну шо, чортово отродьє, готово?

Він замахнувся і щосили вдарив обухом, цілячись у зловорожу каблучку.

Хе! Заплющив очі.

А коли розплющив, то побачив на долівці лише черепки від тарелі і нічого більше - ні лєпьошкі з трьох ґатунків золота, ні смарагдів, ні рубінів.

До Кромєшного повернувся страх. Він жбурнув сокиру і, сам не знаючи куди, побіг коридорами своєї резиденції.

Довго він не бігав. У резиденцію ввірвалися повстанці, попереду яких йшли бійці самооборони. Побачивши, як назустріч їм біжить