Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:

— Правда ж, мамо, як живий?

— Не зовсім, Андрійку…

— А що таке? — вирячився малий художник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…

— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пензля, домалюю і трохи підправлю.

Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним полум’ям!

— Отепер справді, як живий! — вигукнув Дем’янко.

Вони всі відійшли на середину двору — звідси Мальований Півень видавався ще кращим. Помітив його і Зозулястий, що походжав коло повітки. Певне, той, мальований, не сподобався йому, бо Зозулястий одразу розпустив крила, витягнув шию і, погрозливо заквокавши, кинувся до стіни. Раз довбонув її, другий, — штукатурка так і посипалась. Андрійко зареготав, а мама вхопила Зозулястого і вкинула до курятника.

— Ну, нащо ви його… — аж хлипав од сміху Андрійко. — Хай би ще побився!..

— Еге, я мазала, а він мені псуватиме!..

Та не встигла Андрійкова мама дійти до ганку, як Зозулястий видерся попід стріхою і знову люто кинувся до Мальованого.

— А киш, навісний, киш! — скрикнула мама. — Спіймай його, Дем’янку.

Дерев’янко погнався за півнем, але той крутнув убік, Дем’янко заплутався в спориші і впав, а Зозулястий тим часом перемайнув через штахетик і опинився на городі.

Все це бачили Рукань і Головань, що сиділи на ганку.

— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.

— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.

Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмову і вже почав метикувати: до чого вони хилять?

— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань. — Спритнішим зробити.

— Тулуб треба більший. Щоб ноги, як у дорослого, а то дибає… — згодився Рукань.

— Як на мене, то хоч зараз. Він уже набрид мені. Отаке мале, а коники викидає!

Дем’янко слухав, та все, як то кажуть, мотав на вус. Він давно вже запримітив, що Рукань недолюблює його.

— Але ж програма, яку ми вклали, виявилась напрочуд вдала, — зауважив Головань. — Вона дає можливість самонавчатися, розпізнавати образи. Це розумний робот.

— Знайшов розумаку! — засміявся Рукань. — Розуму в нього — як кіт наплакав.

— Ну, гаразд, давай влаштуємо йому іспит, — сказав Головань. — Якщо не витримає — значить…

Тепер Дем’янко добре зрозумів, до чого воно йдеться. Рукань вимкне його, повиймає акумуляторики, електронні блоки, одне слово розробить. І тоді вже не буде Дем’янка… Стало шкода самого себе, ой, як шкода!

— А ходи-но сюди, Дем’янку, — покликав Головань.

І тут вони почали — то один, то другий — запитувати бідолашного Дем’янка про все на світі. І про моря та океани, і про суходоли з їхніми горами та річками, і про птахів, тварин, риб… Такий іспит влаштували, що куди там! Рукань виніс із хати цілий стос книжок — розгорне, вичитає щось, а тоді й питає. Дем’янко відповідав упевнено й чітко, а це тільки злило Руканя, він хотів хоч би там що заплутати Дем’янка, збити з пантелику.

— Ось я його зараз про птахів поспитаю, — погрожував Рукань. — Скажи, чи можуть ворони заполювати зайця?

— Ворони? — перепитав Дем’янко.

— Еге ж.

— Можуть. Я сам бачив. Ворона не подужає зайця, так вони змовляються вдвох. Одна залітає спереду — настрахує куцого крильми, а друга нападає ззаду. Клаповухий то сюди, то туди — і вже вони його впіймали.

— А чи буває, що птах дружить із звіром?

— Буває, — сказав Дем’янко. — Он в одному зоопарку пелікан подружив із ведмежам. Гуляють разом, граються. Пелікан ловить в озері рибу і частує ведмежа.

— А чи є такий птах, що співає, як соловейко, гавкає, як собака, кукурікає, наче півень, і краще за папугу вимовляє людські слова?

Андрійко аж приснув зо сміху: оце вигадав Рукань! Та на його подив Дем’янко спокійно відповів:

— Такий птах є. Він живе в Австралії, в евкаліптових лісах, має зеленкуватий колір, зветься — Пое.

— Ну, гаразд, — насупився Рукань. Зазирнув у книжку і спитав: — А де живуть кайри і чим вони прикметні?

“От уже прискіпується! — подумав Андрійко. — Причепився до бідного Дем’яночка, як реп’ях до кожуха”.

— Кайри живуть на узбережжі Північного Льодовитого океану, — сказав Дем’янко. — А прикметні вони тим, що несуть яйця не круглі, а такі, як груші. Бо відкладають їх на плоскому камінні, то щоб не поскочувались та не порозбивалися.

— А хто вив’язує гніздо, як рукавичку?

— Ремез.

Деякий час Рукань мовчав. Обличчя його скривилось, як середа на п’ятницю. Нарешті він промовив:

— Еге… хм… так… Про птахів ти дещо знаєш. А я ось тебе ще спитаю… Чи можна поставити такий будинок, щоб вікна з усіх чотирьох боків дивилися на північ?

— Можна, — відповів Дем’янко. — В Антарктиді, на Південному полюсі. Звідти куди не глянеш, все буде на північ.

Як не старався Рукань, “посадити” Дем’янка йому не вдалося. Бо Дем’янко усі підручники, усі книжки, які є в Руканя й Голованя, перечитав і запам’ятав. А що в електронну пам’ять увійшло, то вже там і залишається.

— А бач, — радо всміхнувся Головань, — я ж казав, що Дем’янко — розумний хлопчик! Молодець, Дем’яночку!

І Андрійко радів за свого друга. Як тільки Дем’янко давав відповідь, і Рукань з досади чухав потилицю, малий пустун показував язика або прикладав