Газават - Володимир Худенко

І в вишині на сході блищать близькі зорі середини літа, зорі мінливі, п’янкі зорі юності.

І туман встає над покинутим піонерським табором в Сулимах, над його лиховісними хащами і його високими густими травами.

І там чутно людські голоси.

– Ото дурбелик, і скільки тут тої міді, га?

– Та ось завали рот! Тут сама табличка кілограм десять, онно поваж возьми. Попробуй, ну…

– Сука, мало того, шо перлись ще, млядь, через усе болото, так поки ще розколупали той пам’ятник, я гребу… Аж упрів на…

– «Дітям-піонерам майбутнього від…» – шо це за херня?

– «Від їх ровесників…», дурбелик ти…

– Та ось завали… «Від їх ровесників, дітей-піонерів 1984-го року. Відкрити в 2084…» Це що, через сто років, виходить?

– Ну ти, блін, каліка, порахуй возьми. Чи тільки до десяти, а далі ні? Капсула часу називається, чув таке? Ану дай хоть подивлюсь, шо вони там накалякали… А то ми до дві-84-го не доживем з таким життям собачим… Ну.

– Та тут шось важке, мля…

– Ось не гони.

– Мля буду, ану, Вітя, поможи лишень…

– Ну давай, тягни вже!

– Ніхера собі грамота. Може, це бомба яка… Сука! Шо це за херня?

– Ану дай сюди… Та важке, бля. Ану достань ліхтар з сумки, вже не вижу ніхера… Що це за поїбень? «Власність Міністерства оборони СРСР», тут іще номера якісь… Шо таке Ахірет, ти знаєш?

– Ні…

– Блядь, оце ми шось нашли… Тут іще шось, Масіх якийсь, шо за Масіх? Код для активації офіцеру та командиру групи… Ага, ось. Та шо ж за поїбень?… Оце ми шось нарили, чуєш?

– Шо там написано?

– Не відкривати контейнер, смертельно небезпечно. Повідомити персоналу. Тут вибито на кришці типу. А то шо, бумага якась?

– Ні, алюміній. Пластинка алюмінієва… Чуєш – поклади ось його, може там газ який, або то міна. А прикинь, то бомба ядерна?

– Я в армії такої херні не бачив… Оссьо стрілка показує на кришку, а на кришці… Шо це таке? Не по нашому шось. Б… Ба’д ас-самах… йа сакені… н-нар. Шо це значить?

– Це значить: «Дозвольте-но, жителі вогню», – проказав за їхніми спинами м’який жіночий голос з помітним східним акцентом, і обоє чоловіків, злякано обернувшись, гепнулись у високу траву коло пам’ятника дітям-героям.

Один з них випустив з рук важкий контейнер, який чогось наче одразу полегшав між тим, чи то йому так здалося…

За ними в густій траві, по-мусульманському склавши ноги, сиділа якась дівчина. Її густе смоляне і хвилясте волосся було розпущене і навдивовижу довге – воно спадало вниз так, що не можна було бачити лиця. Вбрана вона була в щось на кшталт армійської куртки, чи то пак комбінезона – чоловіки помітили маскувальні плями ще радянського зразка, такий камуфляж бував у радянських десантників у фільмах і на фотографіях. Рукава були закочені по лікті, руки по зап’ястя губилися в траві, а ноги в неї були босі – на ногах були якісь дивні штани, чи то спортивні, чи якісь чудернацькі шаровари. Але на босих ногах один із чоловіків угледів шкіру дівчини – синювату, немов мертвецьку, і якусь слизьку. Чи то, може, йому так здалося.

А інший чоловік спитав, трохи оговтавшись:

– Чого підкрадаєшся? Ти хто така? Місцева? Як тебе величати, ти?

– Мене-бо? – спитала дівчина, не піднімаючи голови і не прибираючи волосся з лиця. – Звати мене… ну, скажімо, Аль-Узза. Тобі це про щось говорить?

Чоловік почав підійматись і обтрушуватись од бур’яну і торішнього листя.

– Шо, ти якась мусульманка? – він недоладно хихикнув. – Чи хто? Тут наче таких нема… Чи ти насміхаєшся? Ти відки? Чия будеш?

– Я? – здавалось, жінка задумалась. – Звідки? Ну, скажімо, з Ірану. Так годиться? А чи мусульманка я? Ну… Можна й так сказати. Думаю, так, мусульманка.

– Шось ти таке плетеш… – подивився на неї чоловік, що піднявся. – Чого ти прийшла?

– Я прийшла, ібн Адам Абу аль-Башар, аби з’їсти ваші душі.

І вона підняла голову і прибрала волосся з лиця. І вони побачили її лице, о, її лице!.. О, її прекрасне і жахаюче лице джінері…

і ці ікла з-під губ…

і ці суцільні більма замість очей…

Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.

Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.

Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.

Та гайне з полів п’янкий літній вітер – внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.

І вітер хитатиме трави. А десь на селі витимуть пси.

А тоді поволі стане світати, і кривава зоря спалахне над руїнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустілого села, над покинутим піонерським табором в його тужливім сні липня.

Зоря заллє своїм млосним світом похмурі алейки і стіни столової, розжене перегодя ранкові тумани. Тумани зблякнуть, розійдуться, зберуться в вологу, в холодну росу і окроплять за тим дрібно високі трави між алейок, павутину в розбитих вікнах. І в ранішньому світі оті краплинки будуть чимось схожі на кров.

Але й крові буде немало. Під розбитим пам’ятником дітям-героям вона також оросить високі трави і стомлену курну землю, потрісканий асфальт. І там буде нудотно тхнути кров’ю, але буде там не сама лише кров, а і розтерзані спотворені людські останки, розкидані навсібіч. І шматки одежі, і обгризені кістки.

До всього сущого Всевишній Аллах сотворив з бездимного вогню джинів і заселив ними пусті землі од обрію до обрію. Всевишній велів їм жити і процвітати в його світі і поклонятись Йому і славити створений Ним світ.

Так задовго до творення Адама з Хаввою джини, або ж жителі вогню, населили собою всі землі. Певний час вони так і жили згідно волі Всевишнього Всемилостивого і Всемилосердного, але з часом світ джинів наповнився смутою та погибеллю, ба навіть скверною на самого Аллаха, адже джини в гордині своїй, порушивши іман, забажали над Ним звеличитись і самим зробитись аль-Джаліль подібно Йому Всевеликому і Всемилосердному.

Джини всуціль розбестились та розпустились у своїм падінні, їхні общини і царства занепали, почались міжусобні війни, і міста джинів тепер палали в огнях. Війська сходились в кривавих бійнях, несучи смерть мільйонам і