Газават - Володимир Худенко

Ну не факт, взагалі-то. І ще в нього є дебільна звичка набратися десь різноманітного сленгу і корчити з себе чи то бандита-рецидивіста, чи то хіп-хоп-супер-стар з російського МТV.

І до всього – він, як і очікувалось, вважає Солю селючкою. Ні, ну – в принципі, в певному сенсі так воно і є, звичайно. Тобто – переїхали вони з батьками до міста не так і давно (як батьків брат помер і йому залишив квартиру), і Соля хоч і закінчувала вже міську школу, але в селі ж прожила досить довго. В Сулимах тих злощасних, і хата навіть там лишилась, хоч і обдерта, і впаде скоро, і двір обріс бур’янами, а все ж – хатинка в селі.

Було б продати краще, так ніхто не купив. Де? В Сулимах? Ага, найшли недоумка купувати хату в Сулимах. Ото подивись – не я там уже побіг хату в покинутому селі купувати? Ну як покинутому… В Сулимах ще лишились люди, але в основному пенсіонери, та й тих небагато. А що ви хотіли – автобус в Сулими ходить двічі на тиждень – вранці і ввечері. Перша ходка і остання. Од траси далеко. В радянські часи хоч колгосп був великий, мільйонник ніби, та і ще ж той піонерський табір…

Ні, ради правди – ідея та сама по собі, може, й нічого. Тобто ідея з’їздити групою на природу. Практика скоро закінчується, і прощай миршавий заводик. А там туди-сюди – і дивись, вже диплом, і захист, і прощай провінційний інститут. І тоді всі роз’їдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться більше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.

Тільки от чого в Сулими? Поїхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?

Ясна річ, Соля не мала на увазі свої дитячі страхи і забобони стосовно піонерського табору. Вона завше була фантазеркою, і всі це знали – і батьки, і шкільні товариші. В основному все, що собі навигадує, вона забувала тут же – на другий день або й раніше. І потім вигадувала щось нове. Словом – то таке, дитячі дурощі. Але ж Сулими – то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителів. Природи там особливої нема, як-не-як не заповідник. Річечка невелика – купатись можна, але на те ще й місце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й міліє з кожним роком дужче й дужче.

А там, де не мілко і вода чиста – там паша, і там скотина змісила глину і мул, і пройти ніяк, і сісти ніде, і коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те – п’явок до гибелі.

І комарня, і оводи… Ну, припустімо, цього добра і на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.

Але за решту – видить бог, що так і є.

Крім цього – де ставити намети? На березі? Це виключено. По-перше, як уже було сказано – на березі паша, і корів, хоч їх там і лишилось десятка зо два, ганяють на ту пашу кожен день. Далі в поле дуже позаростало, так що не пролізеш, не кажучи того, що там торфовища, і можна провалитись, як там повигорало (а може, й нині горить, липень-бо, спекота), не кажучи, що там місцями досі болото непролазне. От. Ближче до села намети ставити? Хе… Та хто ж тобі їх там дасть лаштувати, як там скрізь людське сіно? Ви, значить, міські шибеники, наркомани і неформали, понапиваєтесь, чи обкуритесь, чи обколетесь, зачнете здуру серед ночі ватру палити, і хай горить до самих городів, так виходить? Ну, скажімо, пики їхній ватазі, може, ніхто чистити й не явиться – побоїться (молоді бо в селі майже не лишилось), а міліцію викличуть дуже навіть просто. Треба нам такі проблеми? Ото ж що не треба.

І де ж тоді, питається, ночувати? У старій Солиній хаті, як пропонував ото Руслан та решта? То вони, сердеги, не бачили тої хати… А то б примовкли трошки, еге ж. Та й хіба сама лиш тільки хата? А через двір пройти? Ворота, либонь, давно впали (або хто вкрав, хоча – навряд…) або ж похились на хвіртку, так що хіба перелазь, а зарості ж, зарості! Вони з батьками півтора року тому їздили, еге ж – предки думали, чи може город посадити, і ніби як під дачу. Фазенда! – сміялась із них Соля. Куди там дача, батько потім сказав, що хіба підпалити та й забути за те. Та там, чого доброго, в тій хаті стеля впаде з дня на день і сих туристів нещасних привалить, в хліві он щось таке вже й робилось – тріщина пішла. А в самих будовах та в дворі – геть нічого нема, батьки ще тоді вигребли все чисто, а якби що й забули, так знайдуться охочі за ці роки – хіба ж ні?

Та й чим там тоді всі вихідні займатись? На табір той дивитись покинутий (чогось всім її одногрупникам дався той табір нещасний), а чи блудити по селу і витріщатись на пенсіонерів та алкашню місцеву, ага – теж мені забава. Купатись ото тільки? Та ще пак хлопці збирались порибалити – де там вони будуть, придурки, рибалити – понапиваються скоріш і дурітимуть, або роздушать булік і будуть тоді місяць по всьому місту галдіти, як вони в Сулимах план хапали. Ну нема ума – не вставиш.

І взагалі не хотілось Солі, щоб вони бачили хату, і двір, і вуличку її дитинства. Ні на що там нині дивитись – одна пустка скорботна та тлін. Та й дитинства того наче не було.

– Ну то як?

Внадився той Руслан, наче не перед добром.

Соля зітхнула і прилаштувала до корпусу останній контакт транзистора, передала Оленці – та складала їх рядами в щось на кшталт коробочки для подальшого спаювання. Солі не був до кінця зрозумілий повний цикл виготовлення даних приладів у тутешніх цехах, хоч вона вже майже й закінчила факультет електроніки. Проте нині вони працювали в збиральному цеху, і тут все було більш-менш ясно: Юля сортувала деталі приладу – контакти до контактів, корпус до корпусу, видобуваючи їх з пакунка, потім Соля збирала прилад, а Оленка вставляла в ту продовгувату штуку.

Взагалі ця їх