Естафета Життя - Василь Павлович Бережний
- Гарно, але... iдеалiзовано.
Художник допомiг їй пiдвестися, ще кiлька хвилин вони вдвох розглядали ескiз.
- Iдеалiзацiя? Нiскiлечки! - запально вигукнув художник. - Я не фальшую, отака ви є: дiвчина рiдкiсної вроди.
Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!
На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.
- Що сталось?
- Та, власне, нiчого особливого... - нiяково посмiхнулась Фаннi. - Вiн ненадовго... у справах...
- Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?
- Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове... - вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.
Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!
Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:
- Я мушу теж вiдлучитися!
Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.
- Що з вами? - Художник вхопив її за обидвi руки. - Заспокойтеся.
"Значить, так i є, - майнула в неї думка. - Змова, Чорна Троянда... Яка ницiсть!"
Вiдчайдушно рвонулася в бiк магiстралi. Була така обурена, що нiякого страху вже не вiдчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторiя в небезпецi! Той понурий тип уже, певно, там...
- Зажди, Соул! - гукала Фаннi. - Ми з тобою!
Соул побiгла ще прудкiше.
- Що за панiка? - обурювався художник.
А Соул - поза кущами, помiж деревами - птахою летiла до рятiвної магiстралi. Ось уже вилискують рухомi стрiчки, ще зусилля - дiвчина скочила на крайню. Помiтивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було нiяково босiй, та вона не зважала: в головi боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторiя! Лабораторiя! Невже вся їхня праця пiшла прахом?! Проклятi дебiли...
Перебiгла на найшвидшу стрiчку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як iншi, а пробиралась помiж людьми все вперед i вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун... От би застукати!
А що вона може вдiяти - про це й гадки не мала.
Рухома траса скiнчилася. Вже тьмяно поблискують високi вiкна лабораторiї. Наче нiякого руху.
Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. "Дверi прочиненi, зумiв-таки вiдiмкнути. Ну, та сейфiв не вiдчинить!.."
З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав лiворуч пiд стiною, стискаючи в зiгнутiй руцi тонку цiвку зброї, а незнайомий сидiв бiля сейфiв, тримаючи на колiнах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.
- Обережно, Соул! - гукнув Мовчун. - У нього вакуумна бомба! Та вiн у мене на прицiлi.
Соул стрепенулась, простягла руки вперед - бiлi пальцi ворушилися вiд нервової напруги - i рушила до того, що з бомбою... Певне, була в її очах якась демонiчна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забутi формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.
Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорнiй скриньцi, в'яло зсунулися, ще хвилина тiло диверсанта зовсiм обм'якло i впало на пiдлогу. Мовчун одразу скочив на рiвнi ноги i кинувся до скриньки. Обережно вiднiс її вбiк, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зiтхнув:
- Не встиг, мерзотник. Якби ми запiзнилися на кiлька хвилин, вiд лабораторiї нiчого б не лишилося. А ви паралiзували його на смерть?
- Та нi, за годину-двi прочумається.
Обличчя в неї побiлiло, а попiд очима проступили синцi.
- Вам треба вiдпочити, Соул. Де тут у вас вiдео?
Соул здивувалась, побачивши на екранi... батька.
Мовчун сказав щось про "небезпечну ескалацiю", чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкiнцi пiдкреслив "просто-таки вiдчайдушне втручання Соул".
- Пiдiйди ближче, Соул, - обiзвався з екрана батько. - Хвалю, не розгубилася. О, та на тобi лиця нема!
- Багато втратила праенергiї...
- Не падай духом, закiнчите програму - вiдпочинеш. I не треба на цьому зосереджуватись, зрозумiла? Робота - найкраще джерело енергiї. - Старий спробував усмiхнутись.
Соул вiдчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника i Фавнi. На мить їй стало нiяково.
- Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...
У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила:
- Менi здається... якщо там... колись... з'являться хорошi люди... то ми попрацювали не марно.
Батько щось вiдповiв, щось запитував у Фаннi, давав iнструкцiї молодим людям, - Соул не дослухалась, її огорнула дрiмота, дiвчинi приємно було вiдчувати тепло чоловiчих рук, думки плутались: гени... фермент... безсмертя...
Так i заснула.
III.
Озеро було напрочуд спокiйне - жодної хвильки! - i Соул, що сидiла на носi човна обличчям до всiх, здавалося, нiби вони пливуть у небi. Он далеко внизу бiлiє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.
Соул тiшиться, як дiвчинка. Ця бiла хмарка, що нагадує далеку галактику, i золотий вiд осiннього сонця лiс на тому березi, такi любi обличчя друзiв, - усе бадьорить, улагiднюе душу. От тiльки вимушена бездiяльнiсть... "Новий мiкроскоп буде готовий не ранiше, як через пiвроку, - сказав батько, - а тобi треба змiцнiти..." Вiн, звичайно, має рацiю, сутичка з диверсантом таки вiдбилась на нервовiй системi, але ж i байдики бити...
- Соул знову думає про генетичнi коди, - обiзвався Мовчун.
Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.
- Коли впораємось з програмою, тодi... - Хотiла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподiвано для неї, пролунав кволо й сумно; всi знiтилися.
- Ну... а багато ще лишилося? - спитала Фаннi з корми. I додала, нiяково усмiхнувшись: - Якщо це не таємниця.
- Якi вiд
